прозахід
новини західної україни
Вівторок, 25 квітня 2017 року
 Останні новини:

Втрачений Ужгород: пекарня Михайла Янича

січня 06
10:45 2017

Іноді одна стара фотографія здатна розкрити цілу життєву історію. Так сталося, коли я побачила світлину з архіву колишнього ужгородця, а нині мешканця Угорщини Дьордя Шароді. На ній видно фасад магазину-пекарні Михайла Янича, перед яким стоять його працівники. Інформації небагато, але достатньо для того, аби почати пошуки.

Михайло Янич у міжвоєнні роки був відомим у місті пекарем та торговцем борошном. Він не був корінним ужгородцем, а приїхав сюди у 1923 році. За даними книги "Ungvár és Ung vármegye" ("Ужгород та Ужгородський повіт") за 1940-ий рік, Мігай Янич народився 1887 року в Югославії. На пекаря вивчився у Ержебетфалві (Erzsebetfalva), а дозвіл на торгівлю борошном виграв в угорському місті Мезоберень (Mezőberény). Працював у Сату-Маре, звідки й переїхав до Ужгорода. Дружину пекаря звали Дунка Константин. Вони виховували чотирьох дітей: Танасію, Богдана, Хрісто і Гріцу.

У книзі написано, що пекарня Янича була відома тим, що там пекли любимий всіма містянами болгарський хліб. Не знаю, що мали на увазі автори, та йдеться, скоріше за все, або про прісні піти, або про традиційні солодкі болгарські калачі козунаки (козунаці).

Але де працювала пекарня Янича? Про це можна легко довідатися з так званих адресарів чехословацької доби, тобто адресних книг, в яких значилися адреси та телефони всіх підприємців Підкарпатської Русі. Наприклад, у адресарі за 1930-ий рік в Ужгороді у розділі "Пекарі" зазначені цілих 26 підприємців. Цікаво, що аж семеро з них працювали на одній вулиці – Радванській (нині це вулиця Мукачівська). Можливо, це було пов'язано з тим, що Радванська у ті часи була жвавим виїздом з міста у бік Мукачева, тобто, люди, виїжджаючи з міста, могли придбати собі свіжого хліба в одній із семи пекарень: Міхала Янича, Германа Кестенбаума, Александра Клайна, Людвига Мікулінзера, Густава Райса, Мора Шварца або Ігнаца Штернбергера.

Магазин–пекарня Михайла Янича працювала на самому початку вулиці Радванської. У 1930-му вона значилася у довіднику-адресарі під номером "5", однак у наступні роки змінила номер на "7" (можливо, переїхала, та, скоріше за все, на вулиці просто змінилася нумерація будинків). Саме номер "7" і можна побачити над красивими дерев'яними воротами на нашій архівній світлині, отже можемо з упевненістю сказати, що будинок, який видно на фото, розташовувався на нинішній вулиці Мукачівській. Саме ця цифра дозволяє нам приблизно ідентифікувати і роки, коли світлина була зроблена – від середини 30-х.

Аби мати уявлення, як у ті часи виглядав початок нинішньої вулиці Мукачівської, гляньмо на ще одну стару світлину із зображенням тодішньої площі Масарика (нині – Петефі), нинішньої ЗОШ № 9 та кута вулиць Митрака (до слова, у чехословацькі часи вона звалася так само) і Мукачівської (у середині 30-х її вже називали вулицею Мункачі – на честь відомого художника).

Один із одноповерхових будиночків на самому початку вулиці Мункачі (третій або четвертий у ряду) якраз і має бути пекарнею Михайла Янича. Ці будинки були такими довгими, що фактично з'єднували вулиці Мункачі та Митрака. Розділені вони були на кілька квартир, тобто в одному дворі могли жити до 10-ти різних родин. Наприклад, у 1936-му, згідно зі списком виборців, у будинку № 1 по вулиці Мукачівській проживали родини Келеті, Кеселр, Трісфтрунк, Райтер, Монтаг, Каган, Клайн, Готесман; у будинку № 3-5 (очевидно, два будинки зі спільним двором) жили родини Елбоген, Елович, Голдштайн, Гросс, Грюнвальд, Іцкович, Ласота, Рубін, Вайсбергер і Вольф; а у будинку № 7 – родина Вайман: торговець Самуель Вайман, його дружина-домогосподарка Євгенія, син-урядник Едмунд та невістка-домогосподарка Маркета. Оскільки Михайло Янич в жодному з цих будинків не проживав, можемо припустити, що він лише орендував переднє приміщення будинку № 7 по вулиці Мункачі.

Та повернімося ще до світлини із зображенням пекарні Янича. Здається, на ній безпомилково можна визначити самого Михайла Янича – першого справа у групі людей, котрі стоять перед магазином. Імпозантний чоловік у строгому костюмі з цигаркою всім своїм виглядом показує, що цей магазин належить йому. Поряд стоять, скоріше за все, адміністратор або продавець магазину (теж у костюмі), три пекарі та хлопчик-помічник. Справа видно візника на возі з конем, а на боці возу можна вичитати нечітке слово "Janics". Таким чином Михайло Янич хотів, мабуть, підкреслити той факт, що він торгує ще й борошном, доставляючи його у свою пекарню.

Іншу цікаву деталь можна побачити на вивісці. Якщо придивитися, можна прочитати, що тут випікають перший ужгородський хмільний домашній хліб. Хліб на хмелевій заквасці – це забутий старовинний рецепт, який тепер лише починають відроджувати. Кажуть, що хмелева закваска є антисептиком, а тому хліб довго не псується, є корисним, а ще має неповторний смак і аромат. Невідомо, чи нині в Ужгороді випікають хмелевий хліб, але те, що його споживали ужгородці у 30-х роках минулого століття – вважаймо, доведений факт.

Як довго працював в Ужгороді Михайло Янич – невідомо. Останні відомості про нього знаходимо у книзі за 1940-ий рік. Що сталося з ним, його родиною та пекарнею після 1944-го – дізнатися не вдалося. Скоріше за все, вони виїхали звідси після завершення Другої світової війни, принаймні нині ніхто з таким прізвищем в Ужгороді не проживає.

Аби дізнатися, що сталося далі, перенесемося у 1967 рік. Саме тоді міська влада задумала розчистити початок вулиць Мукачівської і Митрака, аби звести там величезну будівлю Будинку побуту. Фабриці індпошиву імені Жданова виділили там 0,3 га землі, будинки ж під номерами 1-7 мали бути знесені.

Цікаво, що на той час законних власників мали лише будинки № 5 та № 7, можливо, інші помешкання просто пустували чи використовувалися тимчасово після того, як в роки війни з них вивезли єврейські родини. Так, власниками будинку № 5 була сім'я Ласота. Про них у "Втраченому Ужгороді" ми вже якось згадували, оскільки дочка власників, Олена Ласота, була дружиною торговця Циріла Фунданича, котрий мав магазин на нинішній вулиці Волошина (фасад цього магазину із ім'ям власника досі зберігся навпроти будівлі фізфаку УжНУ).

Саме Емеріх Ласота колись звів на початку вулиці Мукачівської будинок для своєї сім'ї. Спочатку якусь його частину здавали в оренду, потім там жили діти Олександра зі своїми сім'ями, а також брати і сестри подружжя. Коли постало питання про знесення будівлі, онук Емеріха Йосип Величканич навідріз відмовився виселятися з дідівської хати. Як згадує нині його донька Роза Йосипівна, вся родина стала на захист будівлі. Йосип Величканич казав, що дід зводив будинок фактично своїми руками, сам же він там народився і прожив усе життя, а тому не може і не хоче погодитися на демонтаж. Суперечки тягнулися довго, аж поки у 1974 році фабрика імені Жданова не подала позов у народний суд, вимагаючи силою виселити Величканичів і Ласот з будинку. Суд, звісно, став на бік міської влади та фабрики індпошиву, тож власникам будинку № 5 виділили квартири, а саму будівлю у 1975 році знесли.

Роза Йосипівна добре пам'ятає і сусідній будинок під номером "7". Пекарня, за її словами, там продовжувала діяти до 1948 чи 1949 року, а працювали там, наче, болгари. Прізвище власників пекарні Роза Йосипівна не пам'ятає, знає лише, що вони всією сім'єю виїхали за межі Радянського Союзу. Будинок № 7 теж потрапив під демонтаж. Саме тому нині непарна сторона вулиці Мукачівської починається лише з будинку під номером "9". Цікаво, що цей будинок фасадом дуже схожий на той, який можна побачити на архівній світлині із зображенням пекарні. Зверніть увагу на дах із двома віконечками, ліпнину над в'їзними ворітьми та вікнами. Здається, що це саме той будинок, лише без гарних різних дерев'яних воріт і з трохи перебудованими вікнами. Тобто, може статися так, що на початку вулиці Мукачівської поруч стояли два будинки-близнюки, в одному з яких працювала пекарня (недарма ж Роза Йосипівна згадує, що будівлю з пекарнею знесли у 70-х), або ж ця будівля справді вціліла і досить стоїть на тій же вулиці.

У 1978-му на розчищеній від одноповерхових будиночків ділянці на розі вулиць Мукачівської і Митрака звели 8-поверховий Будинок побуту із величезним бомбосховищем під землею. Так і закінчилася історія пекарні Михайла Янича.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"        

    

     

  

 

 

 

 

 

Подібні новини



Популярні новини

Як виглядав фірмовий потяг "Закарпаття" у 1970-х (Фото)

    Як

Травень 1971 року. Ужгородський вокзал переповнений людьми. Духовий оркестр, полум'яні речі партійних чиновників, квіти – це все для перших пасажирів першого ...

завантаження...