Що буває, якщо депутат Закарпатської обласної ради, крайовий політик збирає ще двох друзів і планує цікаву мандрівку? Ціла операція зі справжньої кодовою назвою! Нещодавно закарпатські користувачі мережі фейсбук могли слідкувати за тим, як Андрій Шекета, депутат облради, разом з двома закарпатцями – Володимиром Феськовим та Іваном Лукерею колесять Марокко та викладають фото то з берегу океану, то з піщаних дюн.
Світлини, які фіксували маршрут мандрівки під назвою #операція_АльМагриб, зібрали чимало “лайків” та захоплених коментарів. Крім того, багато користувачів писали, що хотіли б почути детальнішу розповідь про подорож до африканської держави. Тож “Про Захід” вирішив поспілкуватися з Андрієм Шекетою, який люб'язно погодився розповісти про те, як можна зекономити, мандруючи Марокко, які особливості цієї країни, та звідки з'явилася “операція_АльМагриб”.
– Як взагалі виникла ідея поїхати в Марокко? Причому не на традиційний курортний відпочинок, а такий собі тріп?
– Насправді ідея поїхати у якусь нетрадиційну для українців чи закарпатців країну – не Хорватію, Іспанію, Чехію чи, приміром, Туреччину, виникла вже десь років два тому. Але спочатку була версія їхати в Іран, яка виникла майже випадково. Я зразу написав листа в консульство, поцікавився квитками тощо, ми навіть створили для себе чат у фейсбуці, але якось воно потроху все затихло. Згодом як варіант виникла ідея з Марокко. Хоча зараз взагалі важко з'ясувати, хто її подав. Влітку в Києві ми з людьми, які потенційно готові були їхати, зустрілись, обговорити ідею як таку. Однак, пам'ятаючи досвід з Іраном, я одразу сказав, що беруся шукати дешеві квитки в тому напрямку, маючи певний талант в такій роботі, оголошую ціну перельоту, і ми їх одразу купляєм. Тобто, щоб почати реалізовувати всю цю ідею, треба було почати з квитків.
Часом для мандрівки ми обрали другу половину осені з декількох причин: не так спекотно, не активний сезон і ціни на все нижчі. Тому зупинилися на початку листопада. Зі свого попереднього туристичного досвіду я знав, що до багатьох міст Марокко літає бюджетна компанія Ryanair. Від цього й відштовхувався. Завжди шукаю перельоти з тої точки, куди мені треба прилетіти. Логічно, що якщо є рейс туди, то буде і звідти. Так вибрав одне з найбільших міст Марокко – Марракеш – і побачив, що звідти є рейс Мілан-Марракеш. А до Мілана доволі легко дістатися з того ж Дебрецена. В результаті, провівши невеликий аналіз, зрозумів, що найдешевшим буде напрям Дебрецен-Мілан-Марракеш і цим же шляхом назад. Теоретично ми розглядали, враховуючи, що нас мало їхати 4-5, навіть варіант діставатися до Мілана автівкою. Але на той час, коли ми це все шукали, переліт з Дебрецена до Мілана був ціною десь 8 євро. Тому загальна ціна перельоту туди і назад була близько 90 євро. Зрозуміло, що це лоукост із усіма своїми недоліками, але в принципі це недорого. За ці кілька місяців декілька разів мінявся сам склад групи, хто мав їхати. Але оскільки ми купили квитки, то вже було зрозуміло, – що таки їдем.
– Чому “операція Аль-Магриб”?
– Я якось не звик кудись їздити просто так. Свого часу тур з письменником Андрієм Любкою по Балканам називався “Балкан-тур: Остання подорож молодості”. Потім ми літали в Португалію, то це була “Операція макрель” за назвою риби. А ідея поїздки взагалі з'явилася так: наш товариш, який жив певний час в Португалії, сказав, що там їдять багато макрелі. От я й сказав: полетіли подивимось, що це таке (сміється. – Авт.) Аль-Магриб (захід у перекладі), бо це частина офіційної назви королівства Марокко.
– То купили квитки і полетіли?
– Далі був довгий період з'ясовування, що ж ми будемо там робити ці 7 днів. Чи просто прилетимо в Марракеш, і будемо там ходити по місцевому ринку, їсти й курити, що нам запропонують, чи будем дивитися країну. Ясно, що ми обрали другий варіант. Почався процес напрацювання маршруту. Насправді ж, до цього часу про Марокко я знав не так багато. Тож готувалися: слухали знайомих, читали, шукали інформацію. В процесі довгих перемовин у фейсбуці прийняли рішення. В результаті – ми не ночували двічі підряд в одному й тому ж місці жодного разу. Тобто постійно рухалися країною.
Маршрут був такий: прилітаємо в Марракеш, звідти їдемо в бік пустелі, в сторону кордону з Алжиром, по дорозі їдемо в невелике містечко, яке повністю є культурною спадщиною ЮНЕСКО – Аїт-Бен-Хадду, далі прямуємо в пустелю, але щоб не ночувати зайву ніч у пустелі, я запропонував одразу звідти вночі їхати в бік океану. Так ми економимо гроші і не втрачаємо день на дорогу. Вже з узбережжя ми мали повернутися в Марракеш і летіти додому.
– Яка процедура отримання візи? Є якісь особливості?
– Так, українцям потрібна віза на в'їзд, і робити її треба в Києві. Звісно, що є фірми-посередники, які допомагають її отримати, але коштує це невиправдано дорого, а ціна самої візи – 20 євро. Тож ми вирішили все робити самостійно і абсолютно не прогадали. Зателефонували в консульство, домовилися, що прийде одна людина і здасть документи за всіх. Єдине, що потрібна довіреність для особи, яка здаватиме документи за всіх. Далі необхідний стандартний пакет документів і, якщо ти все правильно зробив і заповнив, то в принципі відмов бути немає. По суті, за тиждень ми отримали візи. Ще один момент, що ми забронювали з України готелі і всі ці бронювання подали в посольство. Спочатку ми, щоправда, подали лиш одне – перше, але сказали, що потрібно подати увесь маршрут. Також з України ми забронювали і автівку.
– Власне, мандрівка країною у вас проходила на авто? Чому вибрали саме оренду транспорту?
– Як на мене, – це найкращий варіант. Всі радять брати якусь відому європейську компанію, не користуватися місцевими. Бо й так були певні сюрпризи, а з місцевими компаніями ризики були б більші. В результаті автівка нам обійшлася десь близько 160 євро на весь період мандрівки. Із сюрпризів – ми отримали не ту марку авто, яку замовляли. Хоча теж хорошу автівку такого ж класу. А найбільш негативний сюрприз був такий: під час бронювання авто, окрім оплати самої оренди, є ще й так званий депозит. Тобто на картці блокується певна сума грошей, яка по суті є заставою за авто. Це було близько 460 євро. Але вже на місці в Марокко виявилося, що необхідно депозит в розмірі 1500 євро… Проблема була в тому, що у мене просто фізично не було стільки грошей на картці. Тобто оренду ми вже оплатили, а авто користуватися не можемо. Я в екстреному режимі телефонував в Україну, аби мені поклали ці гроші на картку і операція таки провелася. Але ж не в кожного і не завжди знайдеться така можливість. Тобто треба бути до цього готовим. Бо коли я намагався з'ясувати, чому так сталося, відповідали щось на кшталт: “Сорі, це Марокко”.
– Тобто стан автошляхів такий, що комфортно можна подорожувати автівкою?
– Там справді дуже хороші і якісні дороги. Притому, що їздять вони взагалі паскудно, – хто сильніше сигналить, той і правий. У Марракеші рух дуже хаотичний. На кожному перехресті стоїть поліцейський, який так само хаотично регулює, свистить, кричить. Взагалі поліції дуже багато в країні, багато стаціонарних частин, багато військових, які стежать за правопорядком.
А дороги у них постійно ремонтуються, щось розширяють, добудовують, купа техніки на узбіччі. Ціни ж на бензин у них майже такі самі, як в Україні.Ми їздили на дизелі, то ціна була десь 90 євроцентів приблизно. Проїхали півтора тисячі кілометрів і витратили близько 80 євро. Тому брати машину недорого і зручно. Оскільки залізниці там майже немає, а щодо громадського транспорту, то не дуже уявляю, як це буде робити саме турист.
– За яким принципом ви обирали готелі для проживання?
– Майже завжди це були невеличкі готелі у центрі, в старій частині міста на 10-12 номерів. Приміром, в Марракеші це був готельчик у старовинному районі в центрі, де дуже вузькі вулички, проходи, всі їздять на мопедах. Повсюдно щось смажать, варять, печуть, продають. Вибирали маленькі готелі, бо вони в історичному центрі, а там просто не може бути великих готелів, бо все в історичній, давній забудові. Тобто великі готелі є, звісно, але вони трохи далі. А нам хотілося відчути оцю особливу атмосферу, яка є в старих містах. Ми тільки раз селилися у великому туристичному готелі на березі океану в Агадірі.
Щодо цін на проживання, враховуючи, що ми приїхали не у високий сезон, у середньому ціна була 12-18 євро з людини. Але номер нам був потрібен тільки для того, аби переночувати, тому ми не дуже переймалися якимось додатковим комфортом. Також в одному з готелів – новенькому і добре облаштованому ми взагалі були єдиними постояльцями. Біля пустелі ми жили всього за 10 євро з людини. У містечку Мхамід, яке є одним з двох міст, через які в'їжджають в Сахару, ми по суті ночували у нашого майбутнього провідника, з яким познайомились через фейсбук. То він нам і запропонував зупинитися в нього. На місці він нас зустрів, прийняв, зготував чай. Зауважу, що алкоголю в Марокко майже немає, однак всі п'ють чай з маленьких чайничків. Чай не такий як ми звикли – це різні трави і дуже багато м'яти, а ще він дуже міцний. Там своя процедура пиття цього напою. Чай багато разів переливається з маленької склянки в чайничок і назад, аби утворився шум. Навіть є приказка, що чай без шуму – це як верблюд без горба. Як жартував наш провідник – це горілка Сахари.
.JPG)
– Є якісь нюанси, які варто знати щодо готелів?
– Єдиний момент, який був досить несподіваним – це реєстрація. У всіх без винятку готелях дуже жорстка реєстрація. Ти вказуєш номер і дату видачі паспорту, звідки ти приїхав, куди їдеш, дату народження, і те, чим займаєшся. Тобто за цим усім можна прослідкувати за туристом і за тим, як він просувається країною. Нам при в'їзді в країну ставили штамп, де є якийсь номер, то іноді навіть переписували оцей номер. У книгах, куди вносяться дані, ми бачили штампи про те, що ці записи приходять і перевіряють.
– А як до вас ставився персонал і загалом місцеві мешканці, як ви з ними спілкувалися?
– Персонал, звісно, що добре, ми ж приносимо гроші. Майже всі так чи інакше, говорять англійською. І, звісно, всі розмовляють французькою. Жодної агресії від місцевих я жодного разу не бачив, ані вдень, ані вночі. Спочатку були певні побоювання, але ми зрозуміли, що на це немає підстав. Зрозуміло, що ми їздили відносно туристичними місцями, але ж зупинялися дорогою, все було ок. Можна було спокійно підійти і спитати якоїсь поради. Тобто про людей в загальному склалося гарне враження. Щодо покупок, то само собою, що обов'язково потрібно торгуватися. У результаті ціна буде дуже різнитися від стартової.
– А як щодо спілкування із жінками в країні чи загалом присутності у публічному просторі?
– От чесно, я зовсім інакше собі уявляв роль жінок у Марокко. Чогось такого, аби жінку заховали за паранджою і нікому не показували, я не побачив. Звісно, що більшість з них одягнені у традиційний одяг, але вони не закривають обличчя. А у містах вони ходять у звичайному “європейському” одязі. Ми не раз бачили, як жінки кудись поспішали групками чи просто спілкувалися між собою, навіть бачили, як вони між собою сварилися. А от на базарі, дійсно, продавці – це самі чоловіки. Приміром, ми були на одному цікавому базарі, де торгувало десь 70 чоловік, і всі продають один товар – фініки. Ой, ні! Ще продають коробки для фініків. То там були виключно продавці чоловіки. Однак на рецепції готелів ми зустрічали і жінок. От єдине, що я не пригадаю, аби бачив жінок в кафе. Втім, вже на березі океану бачили, як місцеві пари спокійно гуляють узбережжям.
– А як ви харчувались, було якесь особливе скерування у цьому питанні?
– У нас було особливе скерування на те, що ми хочем їсти (сміється – Авт.) Зрозуміло, що хотілося скуштувати різні страви, іноді закриваючи очі на якісь нюанси гігієни. З особливостей – це те, що там зовсім немає свинини, тому було багато курки, баранини, а на узбережжі – риби і морепродуктів. Що дуже дешево і смачно там – це фрукти, особливо мандарини. При чому, виглядає це так: стоїть віз, який притягнув віслюк, і з нього продають ще зеленуваті мандарини разом з листям. Також багато гранатів і прямо на вулиці з нього роблять фреш. Стакан фрешу коштує 10 дирхам – це приблизно 1 євро. Але було, що ми підійшли, замовили три фреші і сказали, що у нас є тільки 20 дирхам. Продавець пояснює, що треба 30, тоді ми розводимо руками і йдемо геть. І продавець одразу ж погоджується на ціну, яку ми назвали. Ще одне, сніданки – це майже завжди якась випічка, варення і щось середнє між млинцями і оладками. Дуже багато страв запечених у спеціальних горщиках – танжирах, в яких запікаються різноманітні овочі і м'ясо. Цей посуд також можна повсюдно придбати. А також майже всюди подаються різноманітні оливки, свіжі, замариновані тощо. Що мене здивувало – це мариновані, солені лимони. Я спеціально купив їх супермаркеті, просто для того, аби спробувати. Цікавий смак, несподіваний.
– Одним з найцікавіших пунктів призначення у вас була пустеля? Як туди діставалися?
– Поїхати в пустелю можна на нормальному джипі 4х4. Чому автівкою? Можна ще було поїхати туди на верблюдах, але для того, аби дістатися до тих дюн, де були ми, треба топтатися, напевно, цілий день, а може і два. Ми відмовилися від верблюдів, тим більше, що це радше така туристична “замануха”, натомість поїхали на джипі Тойота Прадо. До речі, наверху автівки була прилаштована решітка, і дві людини могли їхати ще й зовні. Як правило, хлопці вилазили наверх і там їхали. Я проїхав теж шматок дороги, аби просто зрозуміти, що це таке. До місця призначення ми діставалися десь півтора години. По дорозі бачили таємну оазу з криницею, яка била просто із землі, але прямували ми до піщаних гір – дюн.
Перед ними є невеликі табори, в яких можна, приміром, заночувати. Для нас там готували їжу, продукти для якої привіз наш провідник. Ми мали десь дві години, аби просто гуляти дюнами. Там можна кататися дюнами на сновборді (дошка для катання по піску називається сендборд. – Ред.). Перший раз в житті я їздив на “дошці”, і вийшло так, що зробив це на піску. До речі, сходити на такі гори пішки доволі важко, через пісок. Також легко можна втратити орієнтацію через однотипність пейзажу. Власне, саме тур у Сахару – це було найдорожче, за що ми платили. За трьох ми заплатили 200 євро, з ночівлею і сніданком вийшло – 230 євро.
– Куди рушили далі?
– Після гуляння дюнами ми випили чаю і вирішили вночі ж їхати в Агадір до океану. В місті ми були вже близько світанку, що дозволило нам знову зекономити кошти за ночівлю. Агадір – це зовсім інше враження. Такий разючий контраст з тим, що ми бачили перед цим – океан, пальми, багато готелів, магазин, в якому продають алкоголь.
– В Марокко його загалом не продають?
– Алкоголь важко віднайти, його продають у окремих невеличких магазинах, або, якщо це великі супермаркети, то в окремій закритій кімнаті. За увесь шлях до Агадіру змогли собі купити один раз пиво. В п'ятницю ж алкоголь не продають навіть, якщо він є. Крім того, алкоголь там дорогий – майже вдвічі дорожчий ніж в Україні. Пиво, наприклад, Хайнекен коштує два з чимось євро, хоча в Європі його ціна десь трохи більше євро. В тих же кафе-ресторанах іноді є вино, але здебільшого немає.
– Загалом ти б рекомендував Марокко для відпочинку? Зокрема, й у варіанті такої мандрівки, яку здійснили ви?
– Я не бачу якихось перешкод, чому б туди не вартувало їхати. Є різні варіанти відпочинків, на будь-який смак. Їхати туди доволі дешево, немає якихось проблем з отриманням візи. Хороші автошляхи. Окремо відзначу якість телефонного зв'язку та Інтернету. В аеропорту одразу стоять представники телефонних компаній, які просто видають “на шару” сім-карти, ще й допоможуть її активувати. Спочатку є якийсь базовий тариф в пакеті з лімітом хвилин і трафіку, а потім ми ще за 2 євро докупили собі 2 гігабайти інтернету. Відзначу, що інет є всюди. Навіть в пустелі він був, просто моментами зникав. Але у містах всюди є 3G. Тобто це дешево, зручно і якісно. У кінці-кінців кожен, хто побував в Марокко, потім зможе казати, що був у Африці (сміється. – Авт.)
Лариса РОМАНЮК, Про Захід
