«Про Захід» у гостях: улюблені речі Сергія Денисенка

Відомий ужгородський КВН-щик, голова Закарпатської Ліги КВН, талановитий фотограф, організатор багатьох міських фестивалів і свят, контр-адмірал Закарпатського флоту Сергій Денисенко став наступним, хто запросив "Про Захід" у гості, аби показати свої улюблені речі. Що цікавого ми знайшли у величезній кількості папок зі спогадами про бурхливі роки активних виступів у відомих квн-івських командах "Палата № 6" та "Діти Бахуса" – читайте далі.

– Сергію, тобі важливо, щоб твоє помешкання відображало твій стиль життя, твій характер, чи все одно?

– Частково квартира, звісно, відображає мій стиль життя, але, мушу визнати, я – страшний "бардачник", а дружина Катя дуже любить чистоту і порядок. Тому "бардак" у мене лише на робочому столі. Там Катя не прибирає, бо я після її прибирань ніколи не можу знайти своїх речей.

– Що в цій кімнаті є такого, без чого ти не можеш обійтися?

– Однозначно, комп'ютер. Це, можна сказати, мій основний робочий інструмент, без якого я не обходжуся вже багато років. І найцінніша річ, яка в мене є, бо там всі мої фотографії, напрацювання, інформація.

– Скільки часу ти можеш обходитися без комп'ютера?

– За останні роки я не пригадую, аби не користувався ним більше, ніж 2-3 дні. Ну хіба поїдемо кудись надовго. Та й те беру з собою ноутбук, бо це – моя робота і відпочинок.

– Ти зберігаєш фото, які зробив давно, чи легко їх видаляєш?

– Зберігаю майже усі, які коли-небудь у житті робив. Можу видалити лише файли зі зйомок на замовлення, які мені не цікаві і не знадобляться більше. А все інше зберігаю, час від часу купуючи жорсткий диск на кілька терабайтів побільше.

Особливо ціную фото сімейні, не уявляю, що буде, якщо вони загубляться, або зникнуть. От уяви, в мене до першого року життя є лише 5 фотографій, а от у моїх дітей – по кілька тисяч.

– І все таки ти себе більше ким вважаєш: фотографом, чи квн-щиком?

– Це завжди є проблемою — пояснити людині при знайомстві, хто я. КВНщик, фотограф, організатор подій, педагог, трошки дизайнер. У мене багато занять, не можу однозначно сказати, яке з них для мене важливіше, чи цікавіше. Але у КВН-і у мене є відповідальність. В КВН-і я з 1993-го, а з 2004-го керую Закарпатською Лігою. В цю організацію я стільки вклав сил, емоцій, себе, що не можу вже кинути. Я бачу, що це цікаво і студентам, і школярам. І мені здається, ця зацікавленість не мине ніколи, хоча може популярність спадати і зростати, можуть мінятися правила, назва (як це сталося з українським КВН-ом, який перетворився на "Лігу Сміху"), але головний формат залишиться: команди змагаються в гуморі, хто смішніший, той виграє.

– Можеш тоді показати речі, пов'язані з КВН-ом, які ти зберігаєш?

– Звичайно. Ось нагорода за "Кубок губернатора", з якого року, чесно кажучи, не пам'ятаю, десь з 90-х. Це ще з часів моєї участі у команді "Палата № 6", з якою ми пройшли цікавий творчий шлях, багато чого досягли. До речі, це єдиний кубок, який в мене є. Я не був капітаном команди, тому кубки і нагороди у мене не зберігалися. Чому цей опинився у мене – згадати вже не можу.

З тими кубками і нагородами у нас, до речі, багато цікавих пригод було. Коли ми виграли в Одесі Суперкубок України, нам додатково подарували ще й таку велику кришталеву шаблю з коньяком. Яку ми успішно на одеському вокзалі розбили.

А іншим разом нам подарували величезний телевізор. Тоді тоненьких ще не було, лише габаритні, важкі. Ми спочатку дуже зраділи, але на вокзалі провідниця сказала, що з телевізором нас у вагон не пустить, потрібно оформити багажну квитанцію. За 5 хвилин до відправлення поїзда ми за тою квитанцією бігали, а коли приїхали у Чоп (одеський поїзд тоді до Ужгорода не їхав), ніяк не могли засунути той телевізор в електричку. Пам'ятаю, ми стояли на пероні, вже й не раді, що маємо телевізор. Викликали машину з Ужгорода, аби його забрала. Словом, намучилися добряче.

– Афіші теж збираєш?

– Так. І старі паперові, і тепер в електронному вигляді. Це от з фестивалю "Бомба", який ми тут організували у 1999 році. Я тоді грав за команду "Діти Бахуса".

– До якого року ти грав у КВН?

– Активно — до 2003-го приблизно. Але вже з 2000-го працював редактором і тут, і в Асоціації "КВН України", а пізніше став керівником Закарпатської Ліги.

– А зараз не хочеться вийти на сцену в якості гравця?

– Іноді хочеться справді "тряхнути стариною", але я розумію, що навики вже не ті. Та й знаєш, я ж ніколи не був у своїх командах фронтменом, актором на перших ролях. Я завжди був на другому плані, автором, грав розминку. Бо актор з мене не найкращий, завжди в командах були люди, "сильніші" за мене. Але я і тепер іноді виходжу на сцену, наприклад, у якості ведучого.

Дивись, я тобі покажу дуже круту штуку – бортовий журнал "Палати № 6". Це великий зошит, в який всі учасники команди і наші нові знайомі могли записувати все, що хотіли. Це була моя ініціатива, і я його всюди носив, слідкував, щоб він не пропав. Я не впевнений, що тут все можна фотографувати, може бути дещо "не для преси". Деякі з цих жартів дуже специфічні, і навряд чи будуть зрозумілі людям, які не в темі. Ось: "Вчера играли в Чапаева. Один мальчик утонул".

– Це під впливом чогось зазвичай писалося?

– Навряд. Нам тоді не потрібно було ніяких стимуляторів, ми просто були такими. "Палата №6" – це ж божевільний колектив, у хорошому сенсі слова. У той час, коли команди КВН відрізнялись одна від одної фасоном піджаків, ми вийшли на сцену у піжамах. Гумор був відповідний, "космічний", як його зараз називають. І дозвілля наше було теж таким.

– Що ще покажеш?

– Дивись, це вирізка з газети "Вісті Ужгородщини" за 1990-ий рік, де про мене вперше згадали. Я тоді вчився у школі, був членом шкільного парламенту. Тут ще про Гену Донецького згадували.

А це моє фото з Масляковим. А на типу охоронцях Маслякова – окуляри учасників нашої команди.

А це – вже моя стаття в журналі собаководів. Колись наша сім'я першою в Україні привезла собак породи американо-канадська біла вівчарка. Нам ці собаки так сподобалися, що вирішили їх розводити. Дівчинку Келлі ми привезли зі Словаччини, а хлопчика Майка – з Угорщини. Інформації про цю породу було мало, я збирав її з різних джерел, перекладав з інших мов і написав цю статтю у журнал. Собаківництвом я займався з 14 років, але у нас завжди в домі були тварини: пси-дворняжки, коти, хом'яки, навіть сови.

Зараз вдома не маю жодної тваринки. Але сестра з мамою досі серйозно займаються розведенням собак – тибетських мастифів, котрі зараз посідають перші місця на всеукраїнських конкурсах. 

Ще покажу свої фотоапарати. Їх у мене кілька, але перші не збереглися. Взагалі фотографією я цікавлюся з дитинства. Спочатку мені подарували "Смену", а бабуся з пенсії купила мені все, що потрібно було для проявлення плівки та виготовлення фотографій. Друга "хвиля" настала у старших класах, коли ми з друзями зробили фотомайстерню у квартирі Стаса Кулагіна, а фотографували хорошим "Києвом" мого однокласника. Потім був період "мильниць", а десь у 2004-му мені до рук потрапив перший цифровий фотоапарат. Я знову "загорівся", почав читати літературу, спілкуватися з фотографами і, врешті, серйозно зайнявся фотографією.

І от вже в еру цифрових фотоапаратів мені чомусь знову захотілося повернутися до плівки. Бо "цифра" людей розбалувала, вона дала можливість знімати й видаляти без кінця. А от з аналоговими фотоапаратами треба думати, зважувати кожен кадр. І ще ти не бачиш результат одразу. В цих зображеннях є душа, вони якісь тепліші виходять. Тому, коли хочеться справжньої фотографії, знімаю на плівку.

Також я зберігаю свої грамоти. В дитинстві я займався серйозно легкою атлетикою, навіть у 1989-му брав участь у дитячій олімпіаді в Андоррі.

Це мої марки. У дитинстві збирав, як всі, напевно.

А от всі бейджики з усіх квн-івських фестивалів, на які я їздив. Ну, майже всі.

– А це знаменитий контр-адміральський кашкет, який ти вдягаєш на Закарпатській регаті?

– Так, це він. Спочатку був інший, простіший. А цей я в інтернеті купив не так давно. Справжній, капітана німецького флоту. Отут, на поличці, ці кашкети пиляться цілий рік, і використовуються лише раз – на регаті.

– Для дому що купував останнім часом?

– Знаєш, мені у цьому дуже поталанило з дружиною. Катя взяла на себе весь побут, я маю лише продукти додому принести і сміття викинути. З більших покупок, мабуть, останнім був велосипед для сина. Ми – сім'я велосипедна, всі катаємося.

– А є в тебе якесь захоплення, про яке мало хто знає?

– Мабуть, ні. Хоча я – людина, котра дуже легко захоплюється новими хобі: ми з друзями малими дітьми і город саджали, і акваріумістикою я займався, і собак розводив, і в спортивний бридж грав – всього й не згадати.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"