Втрачений Ужгород: міжвоєнна «мода» на самогубства

Нині рубрика “Втрачений Ужгород” зачепить тему складну і неоднозначну. На неї нас наштовхнула величезна кількість публікацій про випадки самогубств в Ужгороді, надрукованих у газетах міжвоєнного часу.

Особливо багато таких публікацій – у газетах кінця 20-х та початку 30-х років минулого століття. Тоді майже кожного тижня газети згадували про скоєння суїциду, і це лише в Ужгороді. Причому скоювали їх як представники бідних прошарків населення, так і військові, і державні службовці. Іноді, прочитуючи ці повідомлення, взагалі складається враження, що в ті часи існувала певна мода на самогубства, надто вже багато серед них показових отруєнь, стрибань з мостів і спроб застрелитися, які люди (особливо, дівчата й молоді жінки) вчиняли, як вони пояснювали, через розчарування у житті. Нині ми лише на прикладі одного року – 1933-го – покажемо, як щотижня в Ужгороді люди намагалися і вчиняли суїциди.

Отже, чому у міжвоєнний час ужгородці так часто заподіювали собі смерть? Перша причина – економічна. Як відомо, Європа після закінчення Першої світової війни переживала затяжну кризу, а 1929-1933-ті роки й взагалі ознаменувалися світовою економічною кризою, яка негативно вплинула на стан економіки у всіх провідних країнах світу. Територія нашого краю не була винятком, тут теж були великі проблеми з економікою, люди не мали роботи і можливості заробити, а вулиці Ужгорода тоді були просто наповненими жебраками, яких відловлювали жандарми.

На початку 1933-го справжня драма розігралася на нинішній площі Фенцика. Газета пише, що у парку за міським театром типографський набірник Євгеній Штейнбергер з метою самогубства зробив собі “подрізи на жилах”, тобто, скоріше за все, показово порізав собі вени. Перехожі помітили це лише тоді, коли нещасний вже майже стік кров'ю. А далі написано, що Штейнбергер приїхав до Ужгорода два тижні тому, але роботу не знайшов, голодував. Порізаного, його відправили до лікарні.

Інша історія, та вже зі смертельним наслідком, сталася за тиждень на горі Червениці у кінці Собранецької вулиці. Там у своїй квартирі знайшли повішеним 70-літнього робітника Юрія Горняка. Причиною самогубства газета вважала бідність. 

Саме відсутністю роботи і бідністю пояснила свою спробу самогубства ужгородка Юлія Цонко, котра біля залізничного мосту (нині на його місці – транспортний міст, що з'єднує вулиці Шумну й Анкудінова) кинулася у річку Уж разом зі своєю 8-місячною донечкою. Очевидно, в ті роки води у річці під мостом було куди більше, ніж зараз, тож бідна жінка спробувала там втопитися. Її врятувала Н. Бабяк, котра купалася біля мосту. Вона витягла і матір, і дитину, далі ж їх відправили до поліції, а звідти передали Товариству захисту матері і дитини.

Та не лише найбідніші у ті роки вкорочували собі життя, а й представники середнього класу, різного роду службовці. Одна з газетних заміток за той таки 1933-ий розповідає моторошну історію смерті канцелярського працівника Антона Шика. Його знайшли у квартирі на площі Масарика (нинішня площа Петефі) повішеним. Шик працював в інкасантній канцелярії, та не міг там заробити на життя. Потім пробував працювати агентом, але й там йому не поталанило. Тож він перерізав собі горло ножем, а далі повісився на цвяху в своїй кімнаті, де його і знайшла мертвим молода дружина.

Навіть багатії у ті часи не могли морально пережити матеріальні труднощі. Одного дня в Ужгороді прийняв смертельну дозу морфію пенсійний старший радник Йозеф Криштуфек. Отруєння помітили, Криштуфека доправили до лікарні, та зарадити нічим не змогли – через кілька годин він помер. Виявилося, що самогубство він вчинив через проблеми на власній каменоломні, яка діяла у східній Словаччині. Інформація про смерть Криштуфека викликала в Ужгороді великий переполох, адже чимало місцевих жителів вклали гроші в це підприємство.   

Вбивали себе і військові, котрі служили в Ужгороді. У березні 1933-го солдат XII артилерійського полку Вілем Лебарт з Брна вистрілив собі у груди. Куля пройшла через легені. Пораненого доправили до лікарні, та позитивних прогнозів медики не давали. Військовий прощального листа не залишив, тож про причини скоєного нічого не відомо. Однак до цього солдат цілу добу не був у казармі.

Іншою причиною суїцидів у ті роки були невиліковні хвороби. Низький рівень медицини, очевидно, робив такими цілий ряд хвороб, від яких люди нині легко позбуваються медичним шляхом.

Саме хронічна хвороба стала причиною спроби самогубства 21-річної ужгородки Олени Б. Як повідомляли газети, вона випила отруту, була доправлена до лікарні, де їй промили шлунок. Та отруєння виявилося таким серйозним, що дівчина деякий час не приходила до тями. Померла, чи вижила – невідомо.

Інший випадок трапився у лютому 1933-го. В одній з квартир Галагова вранці знайшли унтер-офіцера та служницю з простреленими головами. Поліція встановила, що це самогубство. Унтер-офіцер спершу застрелив свою кохану, а потім – себе. Служив він у 36-ій технічній роті 12-ї піхотної дивізії, був родом із Сілезії. Його кохана працювала служницею, родом була з Польщі. Вже в наступному номері газета повідомляла, що пару самогубців звали Альбін Багоржик та Анна Пьєрко. Вони залишили записку, в якій повідомили, що на смерть наважилися за обопільною згодою і в якості причини назвали невиліковну хворобу.

Однак у газетах бачимо і цілий ряд повідомлень про суїциди, скоєні, здається, без якоїсь конкретної і серйозної причини. Дами з любовними драмами і юнаки, що кидаються під потяг від печалі – таких звісток у ті часи було дуже багато.

Наприклад, одного березневого вечора невідома жінка кинулася в Уж із залізничного мосту (тепер – транспортний міст біля Підзамкового парку). Вже впавши у річку, вона кричала і просила їй допомогти, однак у темряві люди не могли її побачити і витягти. Пожежники всю ніч шукали утопленицю, однак тіла не знайшли. 

Вже в наступному номері повідомлялося, що на залізничній станції в Іоврах (ми не змогли зрозуміти, про який сучасний населений пункт йдеться) люди знайшли на березі річки труп жінки. Виявилося, що в день самогубства в Ужгороді зникла жителька вулиці Берчені Олена Андрейцо. Її брат впізнав у померлій Олену. Причиною її самогубства було розчарування в житті.

19-літня Людмила Ковалкова родом із Чехії, котра працювала в організації “Легіодружство” (організація ця складалася з чеських та словацьких легіонерів), і взагалі обрала для себе страшну смерть. Вона придбала в аптеці отруту для пацюків і випила її. Зі страшними болями її привезли до лікарні. Там дівчині зробили промивання шлунку, однак опіки продовжували ширитися тілом. Навряд чи вона виживе – писали журналісти.

Ще одна драма розігралася у кав'ярні готелю “Корона”. Там 23-літня мешканка Мукачева Юліанна Дудаш вистрілила в себе. З того, що замітка названа “Хотіла вбити себе у кофейні”, можемо зробити висновок, що молоду жінку таки врятували. Причиною такого її кроку стали сімейні стосунки.

Навіть у хлопців у ті часи спостерігали нервові зриви. У червні 1933-го 19-літній єврей Адольф Абрагам, котрий проживав на вулиці Бачинського, кинувся під поїзд в районі сучасного стадіону “Спартак” біля Підзамкового парку.  У записці, яку залишив хлопець, значилося, що він гуляв у Дубриничах, насолоджувався погодою і віршами описував свій сум. Газета написала, що Адольф працював електротехніком, жив усамітнено і був дуже нервовим.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”