Втрачений Ужгород: завод церковної атрибутики «Когут і Набіванец»

Колись на місці літньої тераси біля торгового центру "Едельвейс" на центральній вулиці Ужгорода знаходилося підприємство з ливарнею, майстернями та складом. Від інших воно відрізнялося тим, що було єдиним на всій території Підкарпатської Русі, де виготовляли різноманітну церковну атрибутику: від хрестів і кадильниць, до плащаниць і священицьких риз. Звалося воно "Когут і Набіванец" – за іменами власників і головних майстрів. А хто вони були – розкажемо далі.

Вальдемар Когут не був корінним ужгородцем. Він народився у Польщі, у відомому місті Перемишль 1886 року. За даними книги "Ungvár és Ung vármegye" (1940), там же закінчив школу і вивчився на золотара. Як помічник майстра працював у Львові, Кракові і навіть Відні. А у 1912-му з невідомих причини переїхав до Ужгорода і відкрив тут свою справу.

Фірмовий бланк Вальдемара Когута, з якого видно, що спершу він працював на площі Сечені (нині – Корятовича)

У ті роки Вальдемар уже був одружений на Марії Набіванец. 1911-го у Перемишлі у подружжя вже навіть народився син Орест. В Ужгороді 1913-го Когути стали батьками вдруге: у них народилася донька Гелена (вона, очевидно, померла у молодому віці, оскільки станом на 1940-ий рік книжка "Ungvár és Ung vármegye" про неї не згадує).

У роки Першої світової війни Вальдемар служив у війську, потрапив у полон і до Ужгорода повернувся лише 1918-го. А вже наступного року у родині золотара народилася третя дитина – дівчинка Вінсентіна. Очевидно, десь у ці роки Вальдемар (іноді його ім'я писали, як Владімір) і заснував на тодішній вулиці Ракоці (нинішній Волошина) свій завод. Звісно, заводом те підприємство можна було назвати з великою натяжкою. Хоча в деяких рекламах писали, що це перша і єдина на Підкарпатській Русі та в Словаччині "робітня" церковних предметів зі срібла, бронзи та альпаки.

З 1927 року партнером Когута по бізнесу став його родич Йозеф Набіванец. Йозеф був рідним братом дружини Вальдемара Когута Марії. Та ж книжка "Ungvár és Ung vármegye" згадує, що Йожеф Набіванец народився 1892 року у Перемишлі, тобто можна зробити висновок, що Когути з Набіванцами зналися ще задовго до приїзду в Ужгород, можливо навіть через професію, адже Йозеф Набіванец теж навчався у Перемишлі на церковного золотара. Він також брав участь у Першій Світовій війні, був поранений. Після війни переїхав до Ужгорода, де і почав працювати зі своїм родичем Вальдемаром. Саме у партнерстві фірма "Когут і Набіванец" здобула найбільше визнання і найбільшу кількість замовлень. У 1927-му році їхню продукцію навіть відзначили золотою медаллю першої промислової виставки в Ужгороді.

Станом на 1930-ий рік, за архівними документами, завод складався з 3-х приміщень загальною площею 600 кв.метрів. Там працювали 5 робітників та 3 учні. Щодо обладнання, то відомо лише те, що на заводі діяла ливарня, а також працювали 2 електромотори загальною потужністю 1249 кВ.

За деякими даними, родини Когута і Набіванця теж жили біля свого заводу. Однак, на жаль, ані світлин цього будинку, ані будь-яких зображень заводу, ані фото самих майстрів Вальдемара Когута і Йозефа Набіванця у нащадків та в архівних документах знайти не вдалося.

Зате маємо багато інформації стосовно предметів, які виготовляли на підприємстві. Правнучка Вальдемара Когута Вікторія Когут знайшла на горищі свого будинку чимало документів про діяльність фірми. Серед них і чудово віддрукований і багато ілюстрований каталог продукції "роботні" "Когут і Набіванец". Він починається вступним словом майстрів, у якому вони згадують про свою 28-літню робочу практику, що дає їм змогу виконати навіть найвимогливіші замовлення духівництва та громадян. То що ж виготовляли на цьому заводі? По-перше, литу продукцію, як-от різні хрести (настільні, процесійні та ручні) золочені, бронзові, з китайського чи чистого срібла; підсвічники, чаші, лампи, ложки для причащання, кадильниці тощо.

Крім того, фірма співпрацювала з різьбярами (ім'я одного з них – Ісо Ференца з вулиці Другетів,12, було зафіксоване в бухгалтерській книзі), котрі виготовляли дерев'яні речі: масивні різні підсвічники, фігурки святих тощо.  

Також виготовляли плащаниці з атласної тканини, на яку вручну наносили малюнок (на жаль, імені художника, який співпрацював з фірмою, визначити не вдалося).

А ще шили священицькі ризи з шовку, дамасту, брокату (парчі), розшиваючи вручну хрести на спині.

Завдяки тому, що у рекламному проспекті помістили подяки від священиків, нині ми можемо знати хоча б кілька населених пунктів, у церквах яких були речі від Когута й Набіванца. Так, у 1927-му році куратори церкви у Заріччі та Сільці дякували фірмі за процесуальний образ, дві пари павізок, малі хрестики та інші придбані товари.

Священик Євгеній Медвецький з Нижнього Синевира у 1922-му дякував за позолочену чашу. А греко-католицький фарар Юлій Дем'янович з Нижнього Бистрого ще у 1913-му писав подяку за виготовлений для церковної вежі хрест. Архидиякон Мукачівський Алексей Коссей замовив у фірми "хрест до походу" на палиці, виготовлений з китайського срібла. А д-р Василь Гаджега дякував Владіміру Когуту за роботи з полозолочення та посріблення в ужгородській Цегольнянській церкві, а також за красивий олтарний хрест.    

Виготовляли Когут і Набіванец також  дуже красиві люстри-свічники для церков. За деякими даними, одна з таких люстр досі збереглася в будівлі колишньої євангелістської церкви (нині церква Адвентистів сьомого дня) на вулиці Другетів. Цей факт вказує на те, що фірма співпрацювала не лише з греко-католицькими церквами, а могла виконувати замовлення духовенств усіх інших представлених у краї конфесій.   

І все ж із реклам і замовлень чітко прослідковується те, що саме греко-католики були основними замовниками продукції заводу. 1914-го року тодішній заступник єпископа Петро Гебей на засіданні єпархіальної консисторії навіть підписав рішення з дозволом закупляти і використовувати, як зручну, спеціальну скриньку, виготовлену позолотником Владимиром Когутом. У тій скринці для відвідання хворих поміщено все, що потрібно священику, аби провести обряди за межами церкви: дароносиця, золота ложка, дві посудини "на вино і олей", два свічники та ручний хрест.

Цей набір, як потрібний кожному священику, рекламували і в каталозі продукції, підписавши, що скриня обладнана "вертгаймським" замком, "із вонка кожею, із внутра баршоньом обтягнута".

Працювали Когут і Набіванец з імітованим під коштовне камінням – принаймні такого висновку можна дійти з документів і листування власників підприємства з фірмами по всій Європі, у яких вони замовляли імітовані опали та аметисти. Ці камінці вони могли використовувати для прикраси головних уборів священиків, олтарів, хрестів, корон для вінчання тощо.

З документації видно також, що свою продукцію фірма відправляла по всій Європі. А зверталися до неї не лише духівництво, а й звичайні громадяни. Наприклад, серед листів знайшовся один, надісланий аж із Нью-Йорку, в якому пані Софія Ольшанська пише, що пересилає шановним майстрам старі Євангелія, які потрібно заново прошити і позолотити. Книжки, пише, такі старі, що не має уяви, як шановні майстри їх ремонтуватимуть. Однак сподівається на гарну і швидку роботу, до того ж просить назад із книжками прислати ще  й дві срібні ложечки для причастя.

На жаль, нині знайти в ужгородських церквах вироби, зроблені на заводі Когута і Набіванца, нам не вдалося. Священики кажуть, що всю коштовну атрибутику з церков позабирали одразу по Другій Світовій війні, а назад так і не повернули. Якщо ж і є щось старе, то на ньому не видно жодного клейма, яке вказувало би на назву виробника. Це нам підтвердив і священик Павло Сабов, котрий зізнався, що мав чашу, яку, знає точно, виготовили Когут і Набіванец, однак на ній не було жодного клейма чи помітки. Отець Павло також згадує, що підприємство працювало не лише на замовлення, а мало й магазин у будинку з фасадом на дорогу, що піднімалася з нинішньої вулиці Волошина до греко-католицького собору. З вулиці всередину потрібно було трохи спуститися сходами, бо магазин розміщувався у напівпідвальному приміщенні. Там можна було купити різне церковне приладдя, одяг і навіть літературу.

Ескіз церковної чаші, оздобленої камінням

Ми вже згадували вище про сина Вальдемара Когута Ореста. Саме він став продовжувачем сімейної справи, офіційно вступивши на роботу у фірму "Когут і Набіванец" у 1929 році, коли йому було 18 років. Діти Набіванца золотарством не займалися: він мав доньку Магдалену 1923 року народження, далі овдовів, одружився вдруге і лише у 39 років став батьком сина Богдана.

Згідно з документами за 1935-ий рік, Орест Когут працював на підприємстві нарівні з іншими 5-ма робітниками. Найбільшу платню з-поміж них отримував штампувальник Рудольф Шмідт, далі золотар Франтішек Гласнік, золотар Орест Когут, робітник Стефан Матвіїв, золотар Іван Поліган, а найменше – Йозеф Весель (можливо, був учнем). У 1937-му Орест Когут зі списку робітників випав, можливо, на той час він уже повністю перебрав на себе керівництво фірмою.

Про Ореста його нащадки знають значно більше, ніж про Вальдемара. Він переїхав з батьками до Ужгорода ще немовлям, тож прожив тут фактично все своє життя. Очевидно, навчали його справі батько і дядько. За документами, сім'я проживала на вулиці Ракоці (нинішній Волошина), де і знаходилося їхнє підприємство. Лише у 1938-му Когут Владімір Данилович та Набіванец Марія Андріївна придбали в офіцера Андрія Герзанича добротний просторий дім, зведений у 1932 році на вулиці Бачинського (нині вона називається так само). Чому офіцер продав свій дім, здогадатися не важко. Після приєднання краю до Угорщини звідси поїхали всі чехословацькі військові, не виключенням став і Герзанич, котрий станом на 1938-ий служив у піхотному полку міста Левоча.

У цьому домі Вальдемар Когут з дружиною жили аж до своєї смерті. Сюди зносили і всю документацію, малюнки, креслення, листи, заготовки із заводу, коли почули, що до міста наближається радянська армія. Усі цінні речі Орест мав вивезти до Будапешта, але до кого: родичів чи партнерів по бізнесу – невідомо. Він встиг завантажити усі цінності до машини і відправити її в дорогу, та сам виїхати слідом вже не зміг. Нині ми не знаємо, куди поділися ці цінності, що з ними трапилося далі. Рідні чули лише розповіді про те, що Орест з дружиною Лілі Майснер і дітьми повернулися до Ужгорода, і все, що змогли, перенесли до батькового будинку. Туди згодом не раз приїздили "кдб-шники", шукали золото і срібло, навіть простукували стіни, сподіваючись знайти сховки. Та в домі справді не лишилося нічого цінного.

Одна з чаш-заготовок, що збереглася в родині досі

Чим займалася родина Когутів після втрати сімейного бізнесу – невідомо. З документів знаємо, що Вальдемар помер у 1949-му, а Орест – у 1986-му. Останній навчив азам своєї справи і свого сина Ореста, благо, вдома було

чимало готових деталей, з яких той робив гарні підсвічники. Зберігали вдома і металеві заготовки: хрести, чаші, свічники тощо. Вони досі нагадують правнукам Вальдемара Когута про те, ким були їхні предки і які по-справжньому золоті руки вони мали.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"