Втрачений Ужгород: історія життя відомого міського фотографа часів Підкарпатської Русі Штефана Качурека

Нині про Ужгород часів Підкарпатської Русі ми можемо судити здебільшого за старими фотографіями та листівками. А дякувати за збереження тодішніх видів міста варто фотографам, котрі працювали у ті часи. Це ж нині кожна людина може дозволити собі фотоапарат і користується ним за потреби та без неї. А тоді фотограф був майже чарівником: людиною, здатною зупинити мить, фахівцем, що розбирається у громіздкій техніці та секретах роботи зі світлочутливими матеріалами. Не дивно, що фотографів поважали, а похід до них вважали святом. Нині ми розкажемо вам про фотографа Штефана (Іштвана, Степана) Качурека, котрий вважався одним з найкращих спеціалістів у Підкарпатській Русі, першокласним портретистом та ретушером, якого запрошували робити портрети всієї тодішньої політичної та творчої еліти. Історія його життя цікава і непроста: від успіху і загальної поваги – до ув'язнення у таборі в Комі.

Саме з кримінальної справи, відкритої нам для ознайомлення в архіві СБУ, і можна доволі детально дізнатися про біографію Штефана Качурека. Він народився в Ужгороді 1902 року, сам себе за національністю називав словаком. Його батько Іван Качурек працював різноробочим і каменярем на різних будівництвах у місті, тобто, сім'я була не багатою. У шестирічному віці Штефан вступив до Ужгородської народної школи, яку закінчив у 1913-му, тобто в 11-річному віці.  

Того ж року його взяв до себе на навчання відомий на початку століття міський фотограф Петер Баша. Баша мав майстерню на вулиці Ракоці,7 – нині це будівля навпроти римо-католицького собору на вулиці Волошина. Можливо, колись ми розкажемо вам і про нього, та поки покажемо лише рекламу його фотосалону 1924 року.

Саме цей майстер навчив Штефана Качурека азам фотосправи, але з першого разу у хлопця не вийшло пройти весь курс навчання, як він сам пояснював, через війну. У 1917-му Качурек перервав навчання і 2 роки працював на лісопильному заводі в селі Анталовці. Повернувся до фотомайстерні лише у 1919-му, наступного року нарешті завершивши курс фотографії. З невідомих причин Штефан знову на кілька років кидає улюблену справу і працює в Ужгородському будівельному товаристві на зведенні будівель (можливо, там, де і його батько). У 1922-му він нарешті знаходить роботу за здобутим фахом і влаштовується у фотомайстерню (на жаль, у біографії не згадує, кому вона належала). У 1925-му Штефана призвали до чехословацької армії. Служив він усього рік, після чого у званні єфрейтора через проблеми зі здоров'ям повернувся додому.

У біографії Качурека також вказано, що з 1929-го по 1934-ий роки він проживав у місті Прешові у Словаччині. Саме там у нього з'явилася перша власна невеличка фотомайстерня. Ті ужгородці, котрі ще пам'ятають Качурека, розповідають, що той справді певний час проживав десь або у Словаччині, або Угорщині. Начебто там вперше одружився, і там народився його син, але сімейне життя не склалося, і пара розлучилася. Про подробиці сімейного життя у своїй біографії Качурек не писав, хоча й згадував про сина, народженого у 1933-му. А ще зазначив, що у 1934 році знову повернувся до Ужгорода. Тут теж відкрив власну фотомайстерню, успішно працюючи у цій галузі все наступне десятиліття.

Світлина з архіву Андрія Куруца. Качурек – у центрі позаду

Нині молодші колеги Качурека згадують, що у середовищі фотографів розповідають, нібито він першим у місті почав робити світлини у стилі ню, тобто знімав оголену натуру. Важко собі уявити, що у маленькому провінційному Ужгороді середини минулого століття знаходилися сміливі дами, готові роздягнутися перед фотографом. Але колеги Качурека переконують: у ті часи фотокарточки у стилю ню були досить модними серед молодих дівчат. Це був ризикований, та все ж певний виклик суспільству, тож вони таємно ходили до фотографа і робили знімки, які потім дарували своїм нареченим, або, скажімо, відправляли чоловікам на війну. Позувати оголеними тоді могли і дами легкої поведінки, котрі дарували такі картки улюбленим клієнтам. У будь-якому разі світлин у стилю ню, зроблених Штефаном Качуреком, ми не знаходили. Найбільш відвертою була світлина красивої дами у хутрі, накинутому на голі плечі, з колекції Закарпатського краєзнавчого музею.

Інший ужгородець, Андрій Куруц, батьки котрого дуже дружили з подружжям Качуреків, згадує, що Пішто-бачі (так часто називали фотографа) був майстром у спілкуванні з дітьми. У ті часи дітвора часто лякалася незнайомих громіздких апаратів, боялася, що фотографуватися буде боляче. Треба було вміти заговорити дитину, розважити її, аби не розплакалася і не зіпсувала фотосесію. І Пішто-бачі умів це робити, як ніхто: він жартував, що зараз пташка з об'єктива вилетить, посміхався, був привітним і дуже приємним.

Ейвіке і Піштіке, 1940-ий    

Багато фотографував Качурек види міста та сцени з його життя. За твердженням колекціонера старовинних поштових листівок Олександра Волошина, він не був першим у видавництві поштівок, тут його випереджали видавництва "Уніо", "Вікторія" та інші, де працювали свої фотографи. Однак його робіт теж є дуже багато, причому справді оригінальних.

Рідкісна поштова листівка, яка зображує вхід угорських військ до Ужгорода. Фото взяте зі сторінки  інтрнет-аукціону   

Судячи з реклами, яку Качурек давав у тогочасній пресі, його фотомайстерня знаходилася на вулиці Мукачівській, 14.

Однак зі справи в архіві КП "Архітектурно-планувальне бюро" (колишнього БТІ) стало зрозуміло, що майстерня розташовувалася не у центральній будівлі, яка нині є закинутою і виставленою на продаж, а у дворику. Саме там, у невеличкій кількакімнатній майстерні до початку 40-х років минулого століття жив і працював Штефан Качурек.

Мукачівська,14 нині

У1944 році, як описував це сам Качурек у своїй автобіографії, німецькі та угорські війська, відступаючи з міста, насильно вивезли його до Угорщини і ув'язнили у таборі Сомботгея. Повернувся він додому лише у червні 1945 року. Чи так це, чи, може, Качурек намагався таким чином приховати свою службу в угорській армії від слідчих "МГБ", невідомо, однак підозра у слідчих така була і вони постійно розпитували, за які привілеї угорська влада виділила у 1944 році Качуреку квартиру єврейської родини, яку вивезли з міста, на тодішній вулиці Уральській, 6 (нині це адмінбудівля, в якій знаходиться міське управління архітектури та містобудування). Качурек зізнався: так, виділили квартиру, в яку ніхто не хотів заселятися, тож він сам там оселився. Однак, очевидно, прожив фотограф на Уральській недовго, бо станом на 1946 рік знову проживав на Мукачівській, 14.

Того ж року 44-річний Степан Качурек одружився на молодій 23-річній дівчині Маргариті (її ще називали Марією) Кіш. Невідомо, як вони познайомилися, та можемо припустити, що об'єднала їх любов до фотографії, адже Маргарита все доросле життя пропрацювала ретушером у фотоательє, можливо, навіть її учителем якраз і був Степан Качурек.

Разом молоде подружжя пережило втрату Качуреком приватної фотомайстерні, адже відомо, що у 1947-му перед фотографом поставили вимогу вступити разом з іншими майстрами до артілі "30 років Жовтня".

У структурі цієї артілі були малярний цех, годинникова майстерня, сувенірний цех і магазин, художня майстерня тощо, а, крім цього, ще й кілька фотомайстерень. Степан та Маргарита почали роботу у фотомайстерні № 2, яка знаходилася на початку вулиці Корзо у приміщенні нинішнього торгового комплексу "Луксор". Деякий час подружжя жило по-сусідству, у флігелі у дворику будівлі на Корзо, 3. Цей будинок, за деякими даними, належав батькові Маргариті.

Фото з архіву Андрія Куруца. Качурек – крайній зліва, тримає на руках маленького Андрія Куруца у дворі будинку на вулиці Корзо,3

До слова, дружину Степана Качурека, усі, хто пам'ятають її по багаторічній роботі у фотоательє, згадують, як красуню, завжди усміхнену і надзвичайно привітну жінку. Кажуть, вона дуже вміло ретушувала портрети, вважалася прекрасним фахівцем.

Фото з архіву Андрія Куруца. Маргарита Качурек – крайня справа 

У 1947 році у подружжя народилася донечка (за одними даними – Власта, за іншими – Валентина). Та коли дівчинці було всього 9 місяців, за її татком прийшли з Міністерства державної безпеки. Арештували Степана Качурека 5 липня 1948 року. Того ж дня, у присутності дружини, провели опис майна у будинку на вулиці Мукачівській, вказавши шифоньєр, рекоме, круглий стіл, два жорстких крісла, сірий костюм, годинник на мармуровій підставці та німецький фотоапарат "Ментор".

При огляді самого арештованого у нього забрали блокнот, годинник "Рубус", фотокартки, членський квиток товариства "Спартак" (він, до слова, досі лежить у кримінальній справі), підтяжки та золоту обручку, на внутрішньому боці якої було написано "Маруся 1946.V.1".

Фотографа Качурека звинуватили в участі у підпільній антирадянській організації. У ході численних допитів, більша частина яких проходила ночами, його випитували: як познайомився з лютянським греко-католицьким священиком Юлієм Іванчо, як вступив до його організації "Визвольний комітет Підкарпатської Русі", чому не повідомив про неї у відповідні органи, кого ще він долучив до організації? Під час перших допитів Степан Качурек заперечував усе, розповідав, що у серпні 1947-го до нього у майстерню прийшов чоловік, котрий попросив подивитися, чому не працює його фотоапарат "ФЕД". Разом вони віднесли апарат до майстра, чоловік же, який представився священиком Іванчо, запросив Качурека сходити якось разом до винарні Ланди на вулиці Глибокій. Зустріч така відбулася, на неї Качурек прийшов зі своїм другом Йосипом Ференци. Чоловіки випили, поговорили. Тоді Іванчо і висловив невдоволення радянською владою, сказавши без подробиць, що має людей, готових боротися за незалежне Закарпаття.

Однак у дальших допитах Качурек або ж справді зізнався, або ж його примусили взяти на себе відповідальність за балачки на політичні теми і те, що не доніс за це органам. Спершу він зізнався, що Юлій Іванчо вже під час другої зустрічі у фотомайстерні запитав, чи може Качурек обробити для нього секретні фотографії та виготовити кліше для друку фальшивих грошей. Фотограф пообіцяв підшукати майстра для виготовлення кліше, а також погодився почати серед своїх знайомих збір коштів на діяльність організації. Під час зустрічі у винарні Ланди Іванчо запропонував Качурекові та його товаришеві Йосипу Ференци стати членами організації, однак чіткої відповіді тоді фотограф з товаришем не дали. Священик намагався отримати відповідь Качурека ще раз – у магазині № 7, завідувачем якого був Йосип Ференци, запрошував обох чоловіків приїхати до нього у Люту. Ті відповіли, що мають багато роботи і поїхати не можуть. З тих пір, заявляв на допитах Качурек, Іванчо більше до нього не приходив.   

Додали до справи Качурека протоколи допитів самого Іванчо, котрий розповів, що під час знайомства з фотографом той у розмові скаржився на радянську владу, на те, що у нього забрали майстерню і він змушений працювати в артілі. Казав, що таких невдоволених є багато, тому Іванчо нібито вирішив прикинутися керівником антирадянської організації і вивідати у Качурека, кого він мав на увазі. Після кількох зустрічей Качурек і його товариш Ференци відмовилися вступити до підпільної організації, після чого Іванчо їх більше не турбував.

Слідчі ж, арештувавши і допитавши ще з десяток підозрюваних по всій області, дійшли висновку що "Визвольний комітет Підкарпатської Русі" таки існував, а Військовий Трибунал Прикордонних військ МВС Закарпатського округу у вересні 1948 (тобто, всього через місяць після арешту) засудив Іванчо, Качурека, Ференци та ще до десяти інших нібито учасників організації до 25 років тюрми з відбуванням покарання у трудових колоніях та конфіскацією всього їхнього майна. Качурек одразу ж подав апеляцію, вважаючи таке рішення несправедливим, оскільки навіть сам Іванчо зізнався, що Качурек відмовився вступати до таємної організації. Однак Львівський суд залишив це рішення у силі, і Степана Качурека етапували до Комі, у поселення Абезь.

Навіть там Качурек не здавався, писав у Кремль голові Ради Міністрів Маленкову листи, у яких зазначав, що всі звинувачення проти нього були сфальшовані, а під час слідства йому закидали те, що фотографував загиблого єпископа на катафалку (йшлося, скоріше за все, про похорони вбитого у 1947-му єпископа Ромжу), а до цього знімкував євреїв в ужгородському гетто, аби потім продати фото гумористичним журналам. Насправді ж євреїв у гетто він фотографував на прохання самих же євреїв, котрі хотіли задокументувати тамтешні жахливі умови проживання, аби поскаржитися на них. Однак знімки ці наступного ж дня знищив у майстерні представник угорської поліції. Також Качурек скаржився на те, що під час допитів над ним знущалися і били, до того ж слідчі могли неправильно його зрозуміти, оскільки він слабо володіє російською та українською мовами.

Нарешті у 1954 році скарги Качурека почули. Рішення по його справі переглянули, перекваліфікувавши статтю і постановивши звільнити його по закінченні 6-річного терміну ув'язнення, тобто негайно. 18 жовтня 1954 року Степан Качурек вийшов на волю і невдовзі повернувся до Ужгорода.

Дружина Маргарита його чекала, а от донечка Власта (Валентина) померла ще немовлям. Степан знову став до роботи у фотомайстерні № 2, був її завідувачем і членом ради правління артілі. Десь у ті роки у подружжя знову народилася донечка, яку назвали Мартою. Кажуть, що вона працювала в Ужгороді та Берегові педіатром, та, на жаль, знайти її нам не вдалося.

Світлину, на якій видно Степана Качурека після повернення з табору, знову таки люб'язно надав для публікації Андрій Куруц, з батьками котрого товаришували Качуреки. Степан Качурек там зображений з тростиною. Після таборів він уже все життя ходив тільки з нею.

Помер відомий у місті фотограф у 1969 році. А у 1991-му держава визнала його жертвою політичних репресій, відправивши довідку про це сестрі фотографа Олені Зеленко у село Сасівку.  

Могила Качуреків на ужгородській Кальварії, фото Адрія Куруца

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"