Втрачений Ужгород: готель «Паннонія», який перетворили на школу, а потім знесли

Нинішнім матеріалом “Втрачений Ужгород” цілком виправдає свою назву, бо від будівлі, про яку ми вам хочемо розповісти, сьогодні не лишилося й сліду. Йдеться про готель “Паннонія”, який потім перетворили керамічну, а далі деревообробну школи. Що нині на його місці? Головпошта. Точніше, та її частина, яка була добудована до старої вже за радянських часів, у 1967-му.

Про ужгородський готель “Паннонія” відомостей, на жаль, збереглося дуже мало. У книжці Петра Сови “Прошлое Ужгорода” є коротка згадка про відновлення роботи керамічної школи, закритої у 1890-му: “Въ 1900 году школа эта была опять открыта подъ руководствомъ министерства торговли. Для этой цѣли городъ удѣлилъ пособіе въ 10.000 фл. Подъ школу отведено было зданіе бывшей гостиницы “Паннонія” по улицѣ Пивоваренной, переименованной впослѣдствіи въ честь бывшаго ученика школы въ улицу Самовольскаго”.

З цієї згадки стає зрозуміло, що станом на 1900 рік в Ужгороді була така собі будівля колишнього готелю “Паннонія”, яка вже не використовувалася за призначенням. Очевидно, будівля ця належала містові, або була ним викуплена для переселення керамічної школи. Чому її не використали у комерційних цілях – незрозуміло, однак, можливо, приміщення вже на той час було старим і нікого з тодішніх підприємців просто не цікавило.

Керамічна школа працювала у приміщеннях колишнього готелю 19 років. Для Ужгорода це був потрібний навчальний заклад, адже тут, у районі Цегольні, знайшли поклади глини, яка чудово підходила для гончарства. Очевидно, заклад був непоганим стартом не лише для ремісників, а й для митців – варто згадати того ж учня школи Еде Самовольського, котрий потім став визначним скульптором.

Деревообробна школа на мапі міста 1933 року позначена номером “16”

Куди більше про приміщення колишнього готелю і школи можна сказати з пізнішого періоду – коли туди перебралася деревообробна школа. Цей навчальний заклад видавав річні звіти про свою діяльність, а у 1930-му опублікував звіт про десятилітню роботу, згадуючи також історію школи й, частково, її будівлі. У ньому написано, що 1919-го року, коли чехословацькі війська зайшли на Підкарпатську Русь, мадярська фахова керамічна школа на вулиці Самовольського, 9 була зайнята вояками 28-го піхотного полку.

Потім у колишньому готелі розмістили на проживання сім родин урядовців (очевидно, це були такі собі службові квартири для чеських держслужбовців), а також зробили “ночлегарню” для неодружених державних урядників. Три кімнати віддали чеській народній школі, в іншій просторій кімнаті організували публічну читальню, а в найбільшому і найкрасивішому приміщенні колишнього готелю – театральній залі – різні установи та організації час від часу влаштовували театральні покази, лекції, зустрічі та “забави”.    

Після того, як чехословацька влада в Ужгороді затвердилася, шкільний відділ цивільної управи вирішив відродити керамічну школу. Сім професорів готові були стати до роботи, однак навчатися зголосилося лише 4 учні. Тому на базі керамічної школи створили інший навчальний заклад – “Публичнѣ учебнѣ майстернѣ для столярства, рѣзбарства, слюсарства, кошинкарства и книговязаня”. Через два роки майстерні були перетворені виключно на деревообробні, а у 1927-му заклад почав іменуватися Державною фаховою деревообробною школою в Ужгороді.

Учительський склад деревообробної школи

Першим директором тоді ще зведених майстерень був Франтішек Шпала. Він керував майстернями до 1923-го, після чого був переведений на посаду управителя учбової металообробної майстерні у Севлюші (Виноградові). Шпала сам шукав для майстерень в Ужгороді вчителів, запросивши викладати столярство Франтішека Заградніка і Карела Копецького, а різьбярство – скульптора Густава Голешовського.

Хоча офіційно майстерні відкрилися у 1919-му, навчання у них почалося лише у вересні 1920-го, коли приміщення нарешті звільнили від колишніх пожильців, а до школи привезли потрібне обладнання, яке розмістили у найбільших кімнатах. Цікаво, що навчатися до Ужгорода приїздили з усіх куточків Підкарпатської Русі і з-за її меж, однак з Ужгорода (і це особливо підкреслювалось у звітах) жоден з діючих 84-х столярів не дав туди своїх синів на навчання. 90% усіх учнів були дітьми селян-землеробів, греко-католицької віри. Однак у списках учнів траплялися і немісцеві: Карел Розмані з Біндсдорфа у Чехії вступив до школи у 1923-му, Степан Баланчук зі Львова у Галичині – у 1924-му, а Степан Варцаба з Лупена у Румунії – у 1925-му.

Деревообробна школа на аерозйомці 1931-го року

У звітах також описується будівля колишнього готелю та надруковані кілька його світлин. Зокрема сказано, що у приміщенні школи колись знаходився готель, через що воно не дуже підходило навчальному закладу. Кімнат там було 50, однак майже всі – маленькі, темні і мокрі, що не дозволяло розмістити в них столярні майстерні. Після ремонтних робіт школа таки облаштувала два навчальних класи, шість майстерень, залу для малювання, клеярню, машинне відділення, склад меблів, канцелярію, учительську кімнату, бібліотеку тощо.

Крім того, що діти навчалися у цій будівлі ремеслу, деякі з них тут таки проживали. Для інтернату були відведені чотири кімнати, розраховані на 35 учнів, квартири тут також мали управитель школи, слуга та кухарка. Щодо шкільного слуги, то він до деревообробної школи перейшов ще з керамічної, і звали його Федір Лепоріні. Він працював у школі до 1924-го, потім його замінив Рудольф Тупий.   

Найбільшу залу готелю “Паннонія” – театральну – перетворили на столярну майстерню

Цікаво, що 10 перших років роботи деревообробної школи її учні та вчителі користувалися меблями, які також дісталися їм з керамічної школи, поступово заміняючи їх на меблі власного виробництва. Виходило: на чому вчилися, тим і користувалися. Загалом же школа могла похвалитися майстернями, у яких було все для повноцінного виробництва дерев'яних меблів: 49 верстатів, 2 токарних станки, “модерне зарядження клеярні” з залізним пресом. Так зване машинне відділення було наповнене всіма машинами для обробки деревини, які вже на той час працювали на електроенергії.          

Протягом десяти років роботи деревообробної школи навчання у ній пройшли 275 хлопців від 14 років. Деякі, найбідніші, навчалися за державний кошт, інші платили половину або третину від повної вартості навчання та проживання в інтернаті. Багато у чому школі допомагала дивізія чехословацького Червоного Хреста у Мукачеві, активісти якої облаштовували побут учнів в інтернаті, привозили на кухню їжу, дарували їм одяг та взуття.  

Бібліотека і кабінет фізики

Окрім власне ремесла, навчали у школі хлопців і іншим предметам: фізиці, географії, хімії (яку тоді називали хемією), письма (краснопису), мов (руської та чеської), уроків проекційного малювання, фахового малювання, технології дерева, науки про конструкції, науки про мотори тощо. “Години” гімнастики та співів були для учнів необов'язковими, їх відвідували лише за бажанням.

Слід сказати, що деревообробна школа в Ужгороді випускала столярів вищого класу. Вони ще під час навчання виготовляли такі меблі, з якими не соромно було їздити на виставки. Вже у 1924 році у будівлі школи організували показ, на якому представили 5 готових інтер'єрів та графічні праці учнів. У 1926-му школа отримала золоту медаль Першої крайової промислової виставки, а у 1928-му меблі, відправлені на виставку в Брно, були оцінені так високо, що Міністерство шкільництва й народної освіти замовило в ужгородських учнів виготовлення меблів з пареного буку для свого прийомного покою. У 1930-му, з нагоди 10-ліття школи, там організували масштабну виставку, під час якої виклали на огляд городян цілих 12 нових комплектів меблів. Вони були такої якості і такого вигляду, що авторитет школи після цієї події суттєво зріс.

Комплект меблів для їдальні з грецького горіха, виготовлений учнями школи

Частина комплекту меблів для вітальні з горіху та палісандру

На жаль, ми не можемо сказати, як довго потому працювала в Ужгороді деревообробна школа. Згадку про неї знаходимо у звітах іншого навчального закладу – фахової ремісничої школи (вона з 1933 року працювала у новій будівлі на нинішній Православній набережній). Там сказано, що у 1937-му році цьому закладу після ліквідації деревообробної школи передали частину її обладнання, а саме 12 столярних верстатів з додатковим приладдям. Очевидно, десь у середині 30-х деревообробну школу приєднали до ремісничої фахової. Про долю же будівлі колишнього готелю “Паннонія” можемо лише здогадуватися. Найвірогідніше, старий будинок незабаром по ліквідації школи знесли. Принаймні жоден з опитаних нами ужгородських старожилів тої будівлі не пам'ятає ані в передвоєнні, ані в післявоєнні роки. Досить довгий час там була пуста ділянка, заросла чагарниками. Аж поки у 1967-му на цьому місці не звели будівлю, яка стала продовженням старої пошти, візуально повторивши її архітектурний стиль.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”