14 жовтня ми вже вдруге відзначатимемо запроваджене минулоріч свято всіх захисників України. За офіційними даними, станом на червень цього року у війні на Сході країни взяли участь близько чотирьох тисяч закарпатців, 80 з яких (на, жаль ця цифра з червня зросла ще на трьох) загинули. Нині “Про Захід” разом з кількома учасниками АТО подивиться на війну їхніми очима.
Як виростити на передовій цибульку та поросят
Друзі закарпатця Івана Белецького про його побут на позиціях дізнавалися зі сторінки у соцмережі. Його історії про посаджену на передовій цибулю, або про господарство з поросятами й вівцями, навіть сепаратистські сайти поширювали: каратель, мовляв, забравши цибулю в голодних жителів Донбасу, висадив її біля окопів.
Іван служив, відмовляючись повертатися додому через нестачу бійців, майже 26 місяців, більшість з яких провів у зоні АТО. Повернувся лише два місяці тому, тож спогади про війну у нього ще свіжі: і про дуже “гарячі” півроку в районі ДАПу, Пісків, на Луганщині, про свою роботу командиром взводу, про бійців та волонтерів, завдяки чиїм подарункам майже всі хлопці набрали зайву вагу. Вони навіть жартували: набрав зайві кілограми – значить, давно в зоні АТО. А причиною були нічні чергування на позиціях, які найбільше “розганяли” апетит.
Цікаво, що найважче Іванові було не на лінії оборони (бо там умови залежали від своєї ж праці), а на полігонах, умови проживання на яких більше залежали від організації військового керівництва. На Яворівському полігоні він зі 128-ою бригадою пересидів у холодних наметах початок зими 2015-го, а решту зими, аж до березня 2016-го, провів уже на Миколаївському. У найсильніші морози хлопцям ледве вдавалося прогріти намет до +2С, дров вистачало не завжди.
З того ж періоду на Івановій сторінці у соцмережі збереглася історія однієї ями, в якій на полігоні “топилася” вся техніка. Жоден автомобіль: ані нові військові КрАЗ-и, ані потужні вантажівки не могли з того болота виїхати. Кожен день якусь машину з нього тягачем витягали. І так тривало цілий місяць, бо керівництво полігону не могло знайти машину гравію, аби засипати одну яму.
З позитивного же він відзначає міцну чоловічу дружбу, яка народжується на війні, та надію на те, що когось таки зміг перевиховати. Останнє, зокрема, стосується невеликої частини хлопців, котрі потрапили до війська хворими на алкоголізм. Іван зізнається, що як командир взводу, домовився з тою меншістю, що питимуть вони по черзі і лише кожного четвертого дня, в інші же дні – триматимуться, як можуть. Розкладав їх наряди з більшістю хороших непитущих бійців. І вони трималися, почали менше грошей на горілку витрачати, навіть додому зарплату відправляли, за що їхні дружини не раз особисто дзвонили і дякували Іванові.
Найнебезпечніший і водночас найфартовіший момент, який він згадує, трапився під час обстрілу зі сторони ДАПу. Оглядаючи у тепловізор поле, Іван побачив яскраву цятку, що швидко наближалася до нього. Тоді снаряд пролетів між ним і найстаршим бійцем позиції Віталієм Івановичем й звалив позаду них дерево. Причому відстань між двома бійцями була менше двох метрів.
Нині Іван здобуває в УжНУ другу вищу освіту, вже в кінці грудня планує отримати диплом юриста. Він вірить у реформу Збройних Сил, яка дозволить зайняти керуючі посади хлопцям, котрі були командирами “опорників” і позицій. Бо саме вони, переконаний, знають зсередини проблеми нашої армії.
Як жартувати у полоні, чекаючи розстрілу
Друга наша історія про Миколу Марчишака – воїна, котрий пройшов запеклі бої під Іловайськом і побував у полоні росіян та сепаратистів. Нині він цілком спокійно згадує ті події, хоча по поверненні додому нікому й нічого розповідати не хотів.
Війна для Миколи почалася навесні 2014-го, коли він потрапив разом з 51-ю механізованою бригадою в зону АТО. То був період сумбурний, коли ніхто до кінця ще не розумів: АТО це, чи повноцінна війна. Що то війна, хлопець зрозумів у травні 2014-го після розстрілу позиції під Волновахою, де загинули його друзі. Воювати, згадує Микола, вони вчилися вже в реальних боях, тому й було так багато втрат. От, наприклад, сам хлопець до того ніколи вживу не бачив БМП, але був призначений механіком бойової машини. Разом з тим, нині він може сказати, що реальні бої були для них найкращою практикою, і вже до середини літа, вважає, вони непогано навчилися воювати. У липні звільнили 4 міста, зокрема, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, потім, на початку серпня кілька діб билися за Мар'їнку.
Далі їх перекинули на околиці Іловайська, де лише за одне село Грабське хлопці стояли три доби. Бої там були запеклі, дуже багато трупів сепаратистів та російських солдат залишилося лежати неподалік позицій наших військових. На спеці тіла почали швидко розкладатися і токсичний трупний сморід накрив позиції, де ніс службу Микола. Можливо, це і стало причиною сильного отруєння у хлопця. Ще добу він тримався, а потім до нього під обстрілами вже проривалася “швидка”, яка й забрала його, всього синього, у лазарет штабу в Дзеркальному.
Через кілька днів штаб обстріляли з російської сторони зі “Смерчів”, знищили майже всю техніку. Потім неподалік них дорогою проїхала колона без розпізнавальних знаків. Командування не могло зрозуміти, чия це техніка, тож наказало спостерігати. А вони розгорнули свої позиції проти наших і пішли на штурм. Довелося зайняти кругову оборону, хоча сили були нерівні. Хлопці трималися, поки їм обіцяли, що їде підкріплення. Коли ж на другу добу повідомили, що підкріплення розбите й вони мусять якось прориватися самі, почали відходити невеличкими групами. Тоді багато хлопців загинуло, група ж Миколи потрапила у полон кадрових російських військових з Псковської дивізії.
Спочатку побратими Миколи були впевнені, що їх розстріляють, бо росіяни вишикували усіх у шеренгу спинами до націлених на них автоматів. Але їх лише обшукали. Тоді й трапився момент, з якого Микола сміється досі. Біля нього стояв побратим Петя, з кишені якого росіянин витягнув ліхтарик, обладнаний електрошокером. Росіянин крутив його у руках, не міг зрозуміти, що це, а Петя у цей момент прошепотів: “Дивись, зараз, дурне, вдариться током, а я буду винний. Ще, блін, розстріляють через нього”. Микола згадує, що у той момент, коли все життя пролітало перед очима, ці слова розсмішили його так, що він ледве стримав регіт.
На щастя, тоді нікого з полонених не розстріляли, а зігнали на поле, де вони просиділи під пекучим сонцем три доби. Стікали кров'ю, їли й пили кавуни, які рвали тут таки у полі, вночі від холоду міцно тулилися одні до одних, обіцяючи по поверненні додому ніколи і нікому про це не розповідати.
Далі їх посадили у вантажівку і через Ростовську область повезли у Сніжне. Поселили у гаражах на задньому дворі місцевого відділку міліції по 50 військових на один гараж. Надали медичну допомогу, погодували, потім непоранених виганяли на роботи. Микола не працював, бо через травму коліна, яке опухло до неймовірних розмірів, ледве міг ходити. Просидів у гаражі 21 день, жартує: як лікарі приписують для повної реабілітації після контузії. Йому поталанило, що потрапив у першу хвилю обміну й відносно цілий повернуся додому. Нині він теж навчається на юридичному факультеті УжНУ, а ще зібрав колишніх “атошників” у громадську організацію, яка захищатиме їхні інтереси.
.jpg)
Як ховатись від обстрілів не за наказом командира, а за прогнозом віщунки
Третя воєнна історія – від Олега Височана. “Про Захід” уже писав про цього військового з позивним “Поляк”, згадуючи річницю виходу з Дебальцівського кільця. Та Дебальцево – то далеко не все, що довелося пережити Олегові на цій війні. Було багато моторошного, але й багато веселого. Саме сміх, жарти, каже Олег, й допомагали у критичних ситуаціях триматися, не збожеволіти від пережитих емоцій і страху.
На одній із позицій він пригадує бабусю, котра, як потім хлопці зрозуміли, була віщункою. Вона завжди безпомилково визначала, коли обстріл почнеться і коли закінчиться. Сидять вони, наприклад, їдять, а бабуся приходить і каже: “Чого сидите? Ховайтеся, зараз стріляти почнуть!”. І справді: через хвилину починався обстріл. А якось, коли хлопці ховалися у бабусі в підвалі, вона прямо показувала на них пальцем і говорила: ти – помреш, і ти, а ти лишишся живий. Нашому героєві Олегу Височану ця жінка напророчила страшне випробування, але заспокоїла, мовляв, виживеш. А через кілька днів на Олега справді чекало страшне. Тоді він з побратимами виїхав на підмогу хлопцям з Кам'янки, але допомогти вони не встигли, бо їхню БРМ підбили. Як їм тоді вдалося вижити, Олег і не знає, але всім складом екіпажу, тягнучи поранених і пробираючись фактично навмання, вони таки дісталися до своїх і були врятовані.
Цей хлопець пройшов бої під Чорнухиним, де в якості молодшого сержанта за відсутності іншого командування мусив командувати блокпостом, був засипаний стіною у Новоорловці, де хлопці вижили дивом, врятовані підкріпленням. Потім виходив з Дебальцева полем, яке повністю прострілювалося, але і тоді жартував з хлопцями, котрі не знали, як поділити між собою кілька останніх патронів. Позитив Олег випромінює і зараз.
Як бути сапером без навчання
А останню на сьогодні історію про війну розказав ужгородець Микола Борноволоков. Цей хлопець став сапером, маючи для цього лише елементарні знання, отримані, так би мовити, “на пальцях”, а не на навчальних матеріалах (та й ті купувалися за власні кошти військових інструкторів).Його мобілізували у березні 2015-го, більше місяця тримали на Яворівському полігоні, де навчався інженерній справі, і де згодом відбулося розподілення, на якому хлопця відібрали до саперів. Про навчання, яке він пройшов, ми вже сказали. Тепер, після більше року служби і набутого вже по ходу справи досвіду, Микола з упевненістю може сказати: не навчили тоді нічому.
Тим не менше, відправили на передову. Микола, щоправда, сам туди попросився, і так потрапив у склад 53-ї ОМБр, яка тоді дислокувалася в районі Сєвєродонецька. Звідти група саперів переїхала до Червоного Жовтня, звідки їх “замовляли” на різні ділянки фронту. Спочатку доводилося лише заміновувати. Так, за перші тижні роботи хлопці облаштовували керовані мінні поля в районі Червоного Жовтня. Хоч усі закладені міни й ретельно заносили у спеціальні карти, суб'єктивно переконаний: вибухових пристроїв там стільки, що їх по закінченні війни доведеться шукати і знищувати роками.
За день сапери проходили по кілька кілометрів, залишаючи за собою небезпечну смугу, через яку потенційно міг би прорватися ворог. Іноді до настання темряви не встигали повертатися на базу, тож залишалися спати на найближчих позиціях бійців. Під час таких бойових виїздів було чимало справжніх зорових контактів з противником, пригадує Микола. У такі хвилини емоції переповнювали хлопців, та вони мужньо виконували накази.
Вже тоді, коли Миколина група пробула на фронті півроку, їх таки викликали на повторне навчання. За два тижні у Краматорську сапери дізналися стільки нового, що стало ясно: не розуміли до цього й половини нюансів своєї військової професії. Чимало хлопців потім зізналися, що не усвідомлювали всіх ризиків і не хочуть більше цим займатися.
Микола же знову повернувся до свого підрозділу, працював в околицях Авдіївки, де вже більше розміновував. Тоді у населені пункти того регіону багато снарядів від бойовиків залітало, у мирні хати влучали, або на подвір'ях застрягали. Саме з такими снарядами і працював Микола. Доводилося йому не раз бачити і смертельно небезпечні пастки, які ставили сепаратисти: розтяжки, заборонені протипіхотні міни, або вибухівку, заховану у побутовий предмет. Останні надзвичайно небезпечні, тому в зоні бойових дій заборонено піднімати будь-які предмети. Наголошують це постійно і мирним мешканцям.
Побачивши пастку, Микола завжди може сказати професіонал її ставив, чи простий солдат. Прості сепаратисти не вміють майструвати хитромудрих пасток, а от професіонали можуть поставити міну, а під нею сховати, до прикладу, гранату. Тож якщо сапер почне розміновувати міну, спрацює граната.
На цій війні Микола побачив, що жарт про те, що сапер помиляється лише один раз, не є правдивим. Його колеги досить часто залишаються каліками, хоча безпосередньо в групі Миколи обійшлося без втрат.
Історії бійців збирала Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
