Втрачений Ужгород: історія життя багаторічного директора Ужгородської гімназії Василя Сулінчака

Василь Сулінчак у довоєнному Ужгороді був людиною дуже поважною і відомою. Він багато років керував найреспектабельнішим у всьому краї навчальним закладом – Ужгородською гімназією. Рівень освіти, отриманої в гімназії, був за тогочасними мірками таким високим, що її випускники легко вступали до кращих університетів по всій Європі. А керівника цього закладу обирали на суворому конкурсі, пройти який могли лише професори з досвідом керівної роботи. "Про Захід" розшукав в Ужгороді сина Василя Сулінчака, котрий і розповів нам про нелегку долю свого батька.

Олександрові Васильовичу Сулінчаку – 75 років. Він все свідоме життя пропрацював будівельником, інженером, не полишає роботи і досі. Його син, Олександр Сулінчак-молодший, обрав духовний шлях – нині отець Олександр служить у римо-католицькому храмі Хуста. Про Василя Сулінчака у цій родині пам'ятають дуже добре і знають дуже багато, тому розмова про нього у нас з Олександром Васильовичем затягнулася на кілька годин.   

Ви же знаєте, що в Ужгороді дуже рідко можна зустріти людей, котрі живуть тут з діда-прадіда. А от Сулінчаки – саме така родина. Батько майбутнього директора гімназії Йосип Сулінчак був чоботарем, а ще володів виноградниками на горі, що навпроти нинішньої міської лікарні на так званому БАМ-і, та фамільною пивницею у Підвальному ряду (нині це вулиця Ольбрахта).

Жив він із дружиною Анною та сімома дітьми на тодішній Боздоській вулиці (пізніше і зараз – вулиця Толстого). Там, на місці нинішньої швейної фабрики, у родини Сулінчаків був одноповерховий довгий будинок з господарськими приміщеннями позаду та городом, що спускався аж до самих берегів річки.

Йосип Сулінчак рано помер, тож дружині Анні самій довелося виховувати шістьох синів та доньку. У ті часи вижити родині допомогла та сама пивниця, яку Анна перетворила на невеличку винарню. Називали винарню просто – підвал (пінце) № 1. Туди приходили попити вина та перекусити і ремісники, і торговці, і інтелігенція. Всередині було кілька столиків із простими дерев'яними лавками. Окрім хорошого вина, Анна подавала відвідувачам свою фірмову страву – лоци-печенє, щедро приправлене паприкою, з цибулею, смаженою картоплею та домашнім хлібом, який пекла тут таки. Рідні потім згадували, що то була неймовірна смакота! Особливо ж – відламати руками від круглої гарячої хлібини хрустку скоринку і "мачати" її у жир від лоци-печенє.

Одним із шести синів Йосипа та Анни був Василь Сулінчак, народжений у 1892 році. Хлопчик був дуже здібним до науки, тож Анна зробила все, аби вивчити сина. По закінченні звичайної горожанської школи він вступив до Державної реальної гімназії в Ужгороді, потім навчався у духовній семінарії. Священиком він стати не схотів, тож, прослухавши повний курс теології, поїхав до Праги, вступив до Карлового університету, отримавши по завершенні навчання ступінь доктора філософії.

Але і цього йому здалося мало, тож далі Василь переїхав до Будапешта, де у 1918-му, у віці 26-ти років, закінчив університет, отримавши ступінь доктора історії. Маючи за плечима цей багаж знань і вчених ступенів, Василь, 7 місяців пропрацювавши вчителем у Будапештській гімназії, повернувся до Ужгорода і влаштувався викладачем до греко-католицької учительської семінарії, яка тоді розташовувалася у приміщенні нинішнього юридичного факультету УжНУ навпроти замку. Там Василь Сулінчак працював всього один рік, бо далі був запрошений на роботу до Мукачівської руської гімназії ("руським"тоді вважали заклад, де викладали не російською, а русинською), де в якості професора викладав історію. Працював там теж недовго. Як зазначає "Рочне справозданє Держ. двоклясовоѣ торговельноѣ школы в Мукачевѣ", її директором був іменований професор Мукачівської руської гімназії Василь Сулінчак, котрий провадив організаційні справи школи аж до 28 вересня 1921 року, коли був назначений директором руської гімназії в Хусті.

Там директор новоствореної гімназії їздив по навколишніх селах, запрошуючи здібних до навчання дітей записатися до нового навчального закладу. Вступні іспити у перший рік навчання склали всього 40 учнів, на другий рік їх було вже 107.

У 1928-му Василь Сулінчак побрався з Марією Горзо. Марія була донькою греко-католицького священика з Білків доктора Горзо Шандора. Отець Шандор служив в угорському селі Нірпоросньо, однак помер у молодому ще віці, коли його доньці Марії не було і двох років. Марія з мамою переїхали до Ужгорода. Тут жили в орендованих помешканнях (матеріально молодій вдові допомагав її батько, відомий у Білках парох Балог Янош), а Марія навчалася у греко-католицькій дівочій учительській семінарії. Познайомилися поважний професор і юна Марія в Ужгороді на світському заході. Через багато років вона розповідала дітям, що Василь підкорив її елегантністю, гарними манерами та красивими залицяннями.

У Хусті в пари народилася перша дитина – син Василь. Та, на жаль, хлопчикові не було і двох місяців, коли через неграмотно видалений місцевим лікарем фурункул у нього почався сепсис. Поховали маля на Замковій горі у Хусті.

Будівля гімназії у Хусті

Загалом Василь Сулінчак керував гімназією у Хусті 13 років: від найперших днів, коли учні цього навчального закладу мусили тулитися у кількох класах місцевої "горожанки", відведених для них тимчасово, до перетворення гімназії у місцевий елітний заклад, який у 1934-му переїхав до нової триповерхової будівлі, зведеної для гімназистів (нині це будівля хустської ЗОШ № 1). У родині Сулінчаків зберігається світлина, на якій видно прощальну "лінійку", організовану гімназією у тому ж таки 1934-му, коли директор переїжджав до Ужгорода. Фотограф "піймав" завжди врівноваженого Василя Сулінчака на тому, як він розчулено закриває рукою очі, аби не видно було його сліз.

Але тоді попереду на нього чекала ще відповідальніша робота – керівництво Ужгородською гімназією, в якій він сам свого часу навчався. Аби здобути цю посаду, Василь Сулінчак пройшов жорсткий конкурс Міністерства шкільництва. Разом із дружиною він повернувся до Ужгорода, оселився в орендованому будинку. На той час майже всі його брати та сестра повмирали. Вести велике домашнє господарство, утримувати виноградники та фамільний підвал старенькій Анні допомагали її онуки Янош, Дьозо (це угорський відповідник імені Віктор) та Марта – діти одного з синів – Гейзи. Помираючи, Гейза взяв зі свого брата Василя слово опікуватися трьома дітьми, і він слова дотримав: забезпечував їх усім та допоміг в подальшому здобути хорошу освіту. 

Вже в Ужгороді у 1935-му в родині Сулінчаків народилася донька Маргарита, через два роки – друга донька Габріелла, а у 1942-му Василь Йосипович дочекався і сина Олександра. Нині старожили, котрі у той час навчалися у гімназії, пригадують, що того дня, як народився Олександр, пан директор був такий щасливий, що усім учням подарував вихідний. Гімназисти несподіваній можливості прогуляти уроки так зраділи, що запам'ятали це на довгі роки.

Взагалі ті довоєнні часи в Ужгороді були для сім'ї Сулінчаків справді щасливими. Робота у гімназії приносила її директору шалене задоволення. Марія, котра спершу трохи викладала в горожанській школі, з народженням дітей почала вести домашнє господарство. Подружжя вело також активне громадське життя. Постать Василя Сулінчака в ті роки була дуже поважною. Він був почесним головою СК "Русь" – футбольної команди, що на добру частину складалася з його підлеглих – викладачів гімназії, і в ті роки переживала розквіт. Також був членом правління культурно-просвітницького товариства ім.Духновича, головою оргкомітету скаутинга, головою комітету колишніх учнів та друзів гімназії тощо. Подружжя Сулінчаків постійно запрошували на світські заходи, у себе вони також часто влаштовували чаювання та вечірки. Найближчими друзями Сулінчаків в Ужгороді були родини Петрецьких, Петрусів, Керекешів, Данко, Сьоке, Фединців.

Колектив та учні гімназії. Василь Сулінчак – посередині у першому ряду

При цьому в побуті Сулінчаки завжди намагалися жити просто і скромно. Їли у родині не делікатеси, а все підряд. Пан директор обожнював рибні страви, але на риболовлю не ходив, хоча й купався у річці за Підзамковим парком щодня з травня по жовтень. Він також дуже любив спорт: незважаючи на повнувату статуру, був непоганим гімнастом, дуже любив грати у футбол. Дітей він також не балував, дружині ж, виділяючи гроші на домашні потреби, строго наказував: лише боргів не нароби.

Непростим видався для Василя Сулінчака та й усієї гімназії рік Віденського арбітражу – 1938-ий. Річний звіт, який щороку видавала гімназія, докладно описав, як 5 вересня у гімназії звично, з богослужіння, почався новий навчальний рік, вже 18 вересня до служби в чехословацькій армії призвали трьох професорів, а 24-го – для розквартирування військових забрали усю будівлю гімназії. До 4 жовтня 1938-го будівля нинішнього хімфаку УжНУ була військовою казармою. 7 жовтня навчання у гімназії відновилося, хоча професорів не вистачало, бо до армії забрали ще кількох. Василя Сулінчака у ті дні тимчасово перевели на посаду ужгородського шкільного реферата (щось на зразок начальника відділу освіти), а обов'язки директора виконував професор Стефан Петрус. 1 листопада професор Іван Панькевич (щоправда, незрозуміло за чиїм проханням) вивіз із гімназії усю бібліотеку і частину спорядження кабінетів, у результаті чого загубилося чимало цінних книжок. Навчання за таких умов тривало до 2 листопада – дня арбітражу, а вже після 10-го листопада, коли до Ужгорода зайшли загони гонведів і місто почало підпорядковуватися військовому начальству на чолі з папським камерарієм Міклошем Анталом, розпорядженням останнього була створена Унгварська мадярська королівська гімназія. Запис учнів почали проводити вже 14 листопада, а 17-го почалися уроки. Спочатку для навчання за новою програмою не вистачало ані професорів, ані книжок. Повний професорський склад зібрався лише у березні 1939-го, книжки же у величезній кількості почали привозити і дарувати ужгородській гімназії інші навчальні заклади в Угорщині та окремі благодійники.

Василь Сулінчак тоді зберіг за собою місце директора. У 1939-му йому нарешті вдалося добудувати на нинішній вулиці Лучкая  для своєї великої сім'ї власний будинок, який спроектував місцевий архітектор Фодор. Велика вілла була багаторічною мрією Марії Сулінчак, тому вона все у ній обладнала на свій смак. Сім'я жила на першому поверсі у чотирикімнатній квартирі з кухнею, двома ванними кімнатами, верандою, кабінетом, у якому була розміщена й велика чоловікова бібліотека, та окрасою всієї квартири – розкішним австрійським концертним роялем. На другому поверсі спроектували ще дві окремі квартири: двокімнатну та однокімнатну з тим розрахунком, що колись у великих квартирах житимуть доньки Маргарита і Габріелла зі своїми сім'ями, а Василь та Марія доживатимуть старість у малій, однокімнатній.

Та сталося не зовсім так. У 1941 році гімназію поділили на дві частини, однією з яких – Мадярською королівською державною гімназією "з руськимъ языкомъ преподаванія", перенесеною у приміщення нинішньої ЗОШ № 4, продовжував керувати Василь Сулінчак. З короткою перервою у період бойових дій гімназія продовжувала роботу і в роки Другої світової. Після війни ж спершу переїхала у приміщення нинішньої ЗОШ № 3, а потім, у липні 1945-го, випустивши 50 останніх учнів, закрилася.

Василь Сулінчак з цього приводу дуже переживав. До закриття гімназії додалася ще й націоналізація винного підвалу, виноградників, навіть частини господарства батькової хати на вулиці Толстого. Від відчаю його врятувало відкриття Ужгородського університету і можливість завідувати щойноствореною кафедрою іноземних мов. Мов Василь Сулінчак справді знав багато, окрім угорської, якою сім'я розмовляла вдома, чеської, словацької, російської досконало володів також німецькою, іспанською, добре знав латину і захоплювався вивченням старогрецької. Але завідував недовго, тішився тим, що створив окрему маленьку кафедру класичних мов (латини і давньогрецької).

Будинок професора на вулиці Лучкая

В УжДУ Василь Сулінчак працював до 1957-го. Тоді у сім'ї знову сталося горе – раптово померла від хвороби 20-річна донька Габріелла, яку всі ласкаво називали не інакше, як Еллочкою. Марія Сулінчак наполягла на тому, аби Еллочку ховав священик. А вже через кілька днів Василя Сулінчака викликало до себе керівництво університету і спитало: "Якщо ти у себе у родині лад навести не можеш, як ти хочеш його наводити тут?". Одним словом, чудового латиніста і досвідченого педагога з університету звільнили лише за те, що наважився по-християнськи поховати власну доньку.

Нині син Василя Сулінчака Олександр згадує, що звільнення батька просто розбило. З того часу він вів тихе сімейне життя: виховував онуків, багато читав, щонеділі після служби у церкві ходив гуляти вулицями Ужгорода зі своїми племінниками і сином, багато розповідав про місто, згадував, яким воно було.

Цікаво, що вже у похилому віці, за рекомендацією відомого лікаря Фединця, Василь Сулінчак вирішив кинути палити. До того він палив багато, причому лише кубинські сигари, запаси яких збереглися в нього ще з "угорських" часів. Аби чоловікові було легше, разом з ним відмовилася від сигарет і дружина Марія. Та це дуже важке для Василя Сулінчака рішення так і не подарувало його довгих років життя. Він помер у 1969-му році, а ще через 16-ть років пішла з життя його Марія.

Нині у будинку пана професора на вулиці Лучкая знаходиться стоматологічна клініка. У приймальні на стіні – дві старі карти, знайдені на горищі. Це і є єдина міська загальнодоступна згадка про мудрого професора, енциклопедичні знання якого про все на світі й досі дивують його сина.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"