Біля залізничного вокзалу Ужгорода, на нинішній вулиці Станційній, колись знаходилася потужна ливарня відомої у краї та за його межами фабрики дзвонів “Акорд”. У 20-30-40-х роках минулого століття там виливали дзвони, які славилися чистотою металу та звуку. Тоді фабрика давала на них десятирічну гарантію, однак вони прекрасно звучать і нині. Перевірити це може кожен ужгородець, варто лише, проходячи повз греко-католицький кафедральний собор, прислухатися до звуків його дзвонів, три з яких (вони навіть мають імена: Марія, Петро, Миколай) були відлиті саме на “Акорді”. Зараз ми розкажемо вам усе про це підприємство, а допоможуть нам у цьому старі газети та нащадки власників фабрики.
Почати, мабуть, варто з нагадування, що церкви сучасного Закарпаття за роки Першої світової війни майже зовсім лишилися без дзвонів. Їх реквізували на потреби війни, простіше кажучи, вивозили на ливарні, розбивали і переплавляли на гармати і набої. Саме через це нині у наших церквах дуже рідко можна побачити справді старовинні дзвони. Фактично у перші повоєнні роки церкви масово були “німими”. В тодішніх газетах ця тема піднімалася постійно. Писали, що в празькому парламенті депутати вимагають повернення реквізованих дзвонів, які досі лежать у віденському арсеналі. Мовляв “мадярськой міністеріи уже удалося досягнути выдачу зареквированныхъ звоновъ изъ селъ Угорщины”, коли ж дійде черга до Підкарпатської Русі?
Словом, то були часи, максимально благодатні для відкриття фабрики дзвонів. На території краю вже працювала одна дуже потужна і відома ливарня. Знаходилася вона у Малих Геївцях і належала знаному Ференцу Еґрі. Однак його підприємство не могло забезпечити усіх потреб краю, до того ж частіше за все там відливали дзвони для римо-католицьких та реформатських церков (всього нині на території краю збереглося 66 дзвонів Еґрі). Саме з ливарні у Малих Геївцях, можна сказати, почалася історія ужгородського “Акорду”, бо обидва його головних спеціалісти – Степан Галада і Федір Ганич – навчалися і працювали саме там.
Онука Степана Галади теж звати Степан Галада. Він проживає у Мукачеві і цікавиться усім, що має стосунок до історії “Акорда”. Він і розповів нам, що серед його предків були не один, а два майстри з виготовлення дзвонів. Першим став прадід Дьордь Байза, котрий працював у відомій будапештській ливарні Йозефа Поздеха (будинок Поздеха у центральній частині Будапешта на вул. Легел 8, у дворі якого працювала ливарня, зберігся донині. Там на фасаді досі видно барельєфи з сюжетами лиття дзвонів, а ще висить меморіальна дошка на честь лауреата багатьох світових виставок і державних нагород Йозефа Поздеха). Дьордь Байза з родиною проживав навпроти цього будинку. Він був майстром на підприємстві і за Йозефа Поздеха, і згодом за керівництва його зятя Яна Турі, і потім, коли у 1909-му будапештську ливарню викупив Ференц Еґрі.
Дьордь Байза з доньками
Саме на це підприємство у 1910-му і прийшов на навчальну практику молодий чоловік Іштван Галада. Він народився 3 липня 1882-го у селі Гринчаровці біля Трнави (Словаччина) у багатодітній родині. Як він потрапив на практику до будапештської ливарні Еґрі до кінця невідомо, однак рідні знають, що працював там Іштван до 1913-го, отримавши по завершенні рекомендаційний лист, написаний власноруч Ференцем Еґрі. У 1914-му Еґрі продав свій завод у Будапешті, а Іштван Галада був мобілізований, брав участь у боях на угорському-сербському фронті, де й отримав поранення у плече. Його демобілізували у 1915-му, а наступного року Іштван закінчив курс механіки і ливарництва у технічному училищі Братислави. Після цього він знову поїхав на роботу до Ференца Еґрі, цього разу – до Малих Геївців. Туди ж із Будапешту переїхала частина тамтешніх майстрів, серед яких був і Дьордь Байза. Дьордь мав доньку Ілону, у яку і закохався Іштван Галада. Пара побралася у 1919 році.
Степан Галада з дружиною Ілоною та дітьми
Там же, на підприємстві Ференца Еґрі, навчився ливарній справі інший засновник “Акорда” – Федір Ганич. Він народився у Коритнянах, як старший син, у 12-річному віці був відправлений до ливарні Еґрі на навчання, потім там же і працював.
Історія замовчує, як Федір Ганич і Степан Галада вирішили заснувати власну справу – фабрику дзвонів “Акорд”. Точніше, відомості стосовно цього дуже різняться. Нащадки Ганича були впевнені, що саме він створив фабрику, в одному з журналів йдеться про директора і акціонера Галаду, в іншому журналі читаємо про двох директорів – Ганича і Галаду, а деякі джерела взагалі називають власником “Акорда” Августина Волошина. Правда ж полягає у тому, що фабрика була створена акціонерним товариством, а серед акціонерів і справді були Августин Волошин, “Подкарпатський банк”, товариство “Унія”, Федір Ганич, Степан Галада та інші – всього 30 акцій по 10 тисяч корун номінальної вартості. Неясно лише, коли саме ливарі підприємства Ференца Еґрі були запрошені до цієї справи. Не до кінця визначеним є навіть рік створення “Акорду”, бо ж онук Степана Галади у документах бачив 1919-ий, тоді як у журнальних статтях всюди значиться 1924-ий.
В одній із таких статей в журналі “Місяцеслов” читаємо: “При Ужгородской желѣзнодорожной станціи каждому впадає в очи красна модерна будовля фабрики “Акорда”. Ледва за 200 кроков от желѣзнодорожных колей положена, тепло встрѣчає кождого наблюдателя; своїм модерным заряженієм, машинерією, богатыми складами всяких звонарских продуктов, педантною и совѣстную обслугою, славною майстерскою роботою завѣдуючого Стефана Галады доказують, что сія фабрика поставлена є на высоку, без конкуренційну уровень модерноѣ звонарскоѣ промышленности”. Далі у тексті йдеться про те, що технічний управитель і акціонер Стефан Галада є одним з найславніших майстрів цілої республіки (мається на увазі Чехословаччини), і коли звонарські твори виходять з його рук, то розношують повітряними хвилями “жертволюбимость” і достойно розповсюджують “небесним етером Слово Божоє”.
Першими два дзвони із залізною вежею замовили “Акорду” куратори з “Довгоѣ-Колчавы” (можливо, у назві мала місце друкарська помилка). Роботи були готові 29 квітня 1925 року, і коли замовники на місці випробували дзвони, вони зазвучали так чисто і милозвучно, що у тих аж сльози на очах виступили.
Про чистоту звучання “акордівських” дзвонів потім писали ще не раз. У певній мірі вона залежала від якості металу, з якого їх виливали. У різних джерелах згадується, що першокласну сировину фабрика замовляла з Англії та Америки, а кожен дзвін рівно на 77% складався з міді й на 23% – з цинку. Крім того, фабрика мала фахівця, котрий слідкував за тим, аби дзвін видавав потрібний тон. При потребі, він їхав до села-замовника, визначав, які тони мають інші дзвони на церкві, а тоді радив, дзвін якого тону краще до них додати, аби загальне звучання було гармонійним. Якщо церковна громада замовляла дзвін з конкретним тоном, цей фахівець слідкував, аби вилитий виріб відповідав потребам замовників. Останні забирали виріб лише тоді, коли його перед ними випробували і вони залишилися результатом задоволені.
Одна з реклам фабрики у пресі міжвоєнних років зазначає, що “Акорд” є першою руською фабрикою дзвонів, створеною “самими нашими людьми”. Замовлення же просять надсилати до канцелярії на вулиці Капітульній,11 (нині за цією адресою знаходиться будівля “Кванту”). Можливо, деякий час канцелярія справді знаходилася окремо від фабрики, однак більший період існування “Акорду” і адміністративні приміщення, і ливарня, і склад, і навіть квартири директорів знаходилися на одній території біля залізничної станції. Спочатку там працювали всього 5 робітників, однак вже за рік замовлень стало стільки, що постійну й досить високооплачувану роботу отримали 18 майстрів.
“Акорд”, 1928 рік. У центрі (в кепці) – Степан Галада, дитина біля нього – син Степан, хресним батьком якого був Августин Волошин, другий зліва – Федір Ганич
Аби зрозуміти об'єми робіт фабрики, варто зазначити, що лише за перші 8 місяців своєї роботи вона відлила 68 дзвонів. Лише на Закарпатті нині налічують близько ста збережених після років Другої світової і радянської боротьби за атеїзм виробів фабрики “Акорд”, ще біля півсотні можна знайти у храмах Угорщини та Словаччини. Найдалі ж, за деякими даними, ужгородський дзвін подорожував до Палестини. Цікаво, що в жодних джерелах не зазначено, яким чином в ті часи перевозили важезні “акордівські” дзвони у віддалені села та з допомогою якої техніки піднімали їх у вежі церков чи дзвіниці. Лише одна фотографія зберегла момент монтажу дзвону, і там видно, що задля того, аби внести його до церкви або дзвіниці, частину стіни по формі дзвону розібрали.
Фабрика “Акорд” не тільки виготовляла нові дзвони, а й приймала замовлення на переплавку старих. Всі “акордівські” вироби мали “фірмовий” візерунок. Однак надпис на кожному дзвоні був інший: цитати з Біблії, імена благодійників тощо. Загалам справи на підприємстві йшли добре, замовлень через хорошу репутацію і помірні ціни було багато. А на виставці у Лейпцигу Федору Ганичу надійшли цікаві замовлення на виготовлення деталей кріплень, що могло би в майбутньому значно розширити виробництво.
Федір Ганич
У середині 30-х Степан Галада відійшов від роботи на фабриці, тож з 1936-го вона повністю перейшла під керівництво Федора Ганича. Як згадує онук Степана Галади, дідові запропонували роботу у концерні “Латориця”, який створили швейцарці, котрі викупили у графа Шенборна права на вирубку і переробку закарпатських лісів. Деякий час сім'я Степана Галади жила у Сваляві, потім знову повернулася до Малих Геївців, а тоді переїхала до Мукачева, де один із засновників “Акорду” проживав аж до своєї смерті у 1976-му.
Степан Галада, 1948 рік
Федір Ганич успішно розвивав “Акорд” аж до кінця Другої світової війни. Та потім фабрику у нього забрали, сім'ю Ганичів вигнали з їхнього будинку на території підприємства, дзвони вивезли, а замість них у робочих приміщеннях розмістили машинно-тракторну станцію (МТС). Подальше життя цієї сім'ї було дуже сутужним: вони не мали де жити, Федора не хотіли нікуди брати на роботу, а діти потім навіть дорікали йому буржуазним минулим, бо воно негативно відобразилося і на їхніх можливостях у навчанні і працевлаштуванні. Як згадує зять пана Ганича Арпад Кікімезей, через це його тесть ніколи не згадував і не розповідав про “Акорд”, ця тема до останніх днів життя була для нього дуже болючою.
Унікальна фотографія, на якій видно територію “Акорду” після бурі, що пронеслася в Ужгороді у вересні 1931 року і наробила багато шкоди
А що ж нині на місці “Акорду”? Можу припустити, що територія районної лікарні ветеринарної медицини. Принаймні на це місце вказують старожили, там же знаходиться і стара, але добротна, двоповерхова будівля, яка могла бути тим самим адміністративним і житловим “модерним” приміщенням, про яке писали у міжвоєнних журналах.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
