Тетяна Літераті: якщо Ужгород залишиться без уваги, ми втратимо всі його родзинки

Опубліковано:

Кожен матеріал із циклу “Втрачений Ужгород” – це справжня мандрівка у минуле. Її історичні екскурси читають, розповсюджують і коментують, їх чекають і ними насолоджуються. Напередодні Дня Ужгорода ПроЗахід вирішив розпитати свого автора, як вдається готувати такі матеріали про наше місто і привідкрити читачам двері до “історичної” майстерні Тетяни Літераті.   

 Тебе, як журналіста-історика, закарпатський читач знає вже не один рік. Розкажи, з чого усе почалося, де ти друкувалася, чому обрала саме таку тематику?

– Знаєш, що цікаво? Історія – то взагалі не мій “коник”. У школі я її не любила, в університеті (Сергій Дмитрович Федака підтвердить) історію України взагалі перездавала. Ну не можу я запам'ятати всіх тих дат і хронології подій! А історією Ужгорода мене зацікавив колекціонер старовинних поштових листівок Олександр Волошин, з яким я познайомилася ще років десять тому, працюючи в газеті “Ужгород”. Коли він показав мені свої листівки, і я побачила, яким був Ужгород колись, одразу по-новому у це місто закохалася. І хоч я й не корінна ужгородка, а родом з Чопа, тепер, проживши тут фактично 16 років, можу упевнено сказати, що знаю про це місто набагато більше, ніж половина його корінних мешканців.

Разом з Олександром Волошиним ми започаткували в газеті “Ужгород” рубрику “Невідомий Ужгород”. Брали стару листівку з видом на якусь площу, вулицю чи будівлю і розповідали про неї. Чесно кажучи, моїх розвідок там не було. Я просто, як журналіст, викладала те, що почула від Олександра Дмитровича.  

      Чи можеш назвати ти свій перший матеріал, як виникла ідея його написати?

– Якщо ти маєш на увазі найперший історичний матеріал, то ні, не пам'ятаю. Можу сказати про першу статтю з серії “Втрачений Ужгород”, над якою я почала працювати у грудні 2014-го для сайту “Про Захід”. Цей матеріал був про радянську підвісну рекламу, яка висіла в історичній частині міста. Її видно на багатьох світлинах Ужгорода радянських часів, але про це ніхто ніколи не писав докладно. От я вирішила розпитати тодішніх керівників міста про те, як її встановлювали і чому потім забрали.

Взагалі ідея рубрики “Втрачений Ужгород” належала редактору сайту Юрію Ліваку, але мені здається, він і сам не очікував, що я так у цю тему заглиблюся. Власне, я і сама від себе такого не очікувала. Мабуть, дякувати за це маю історику Йосипу Кобалю, до якого, під час підготовки перших матеріалах, я часто зверталася за коментарями. Якось він мені сказав: “Не треба переписувати те, що вже було написане. Посидьте в архівах, бібліотеках, пошукайте інформацію самі”. І я пішла в архіви й бібліотеки, щоб знайти таку інформацію, яку до мене ще не публікували. Наприклад, про відомих колись мешканців міста, імена котрих нині зовсім забуті. Ужгород мені у цьому нагадує якусь водоверть: була людина, крутилася в місті, працювала активно, аж раптом політичний курс змінився, бульк – і зникла людина, ніхто вже про неї не пам'ятає, а до міста припливла інша хвиля людей, котрі знову ж таки крутяться в його житті. І так було по колу мінімум чотири рази лише за останні 100 років.

 

 

Чи рахувала ти, скільки матеріалів про історію краю опублікувала. Знаю людей,

які твої  матеріали колекціонують. Сама ти їх зберігаєш?

– Ні, я не рахувала їх і не зберігаю. І, до речі, не знаю жодної людини, яка би їх колекціонувала.

Пошук теми для кожного журналіста – одне з найголовніших завдань. Як ти обираєш, про що написати?

– По-різному буває. Іноді, сидячи за підшивками довоєнних газет у бібліотеці УжНУ, наштовхуєшся на цікавий матеріал і починаєш його розкручувати: шукати додаткову інформацію, або людей, які могли би щось про це розповісти. Іноді друзі підказують, мовляв, такий цікавий будинок на такій-то вулиці, напиши про нього (тут мені дуже допомагає архів КП “Архітектурно-планувальне бюро”, колишнє БТІ). Іноді старожили самі мене шукають і підказують теми. А буває, побачу рекламу в старій газеті, і стає цікаво: ким була ця людина, чи живуть ще в Ужгороді її родичі. І починаю шукати.

 З чого починається робота над матеріалом, скільки часу ти на нього витрачаєш. На який матеріал часу пішло найбільше?

– Робота над матеріалом починається з ідеї, а далі нічого планувати не можна. Буває, що за два дні знайдеш всю інформацію, а буває, що місяцями навколо якоїсь теми ходжу і нічого не можу знайти. От є в мене в розробці ідея статті про відомого ужгородського книговидавця Юлія Фелдеші. Його друкарня видавала книжки, журнали і газети, сам він був угорським парламентарем, але у 1944 році його заарештовують, після чого сліди його та його родини з міста просто зникають. От про цю людину не можу знайти відомостей вже багато місяців, написала вже купи запитів у в'язниці, де він міг сидіти, але поки марно. Це, мабуть, і є матеріал, який готую найдовше.    

 

“Палац Фріда”

Нещодавно ти писала, що для збору інформації по кондитерській Богуміла Пурми, тобі довелося шукати його рідних за кордоном. Як далеко географічно тебе заводять пошуки?

– Найдалі заводило у США. Там я шукала рідних Ігнаца Фріда – власника палацу Фріда в Ужгороді, потім потомків Мікши Глюка, котрий був власником деревообробного підприємства на вулиці Мукачівській, де в роки Другої світової було гетто (над цією темою теж довго працюю, надто вже вона складна). А нещодавно подруга у Нью-Йорку зробила для мене світлину магазину, який перед війною належав закарпатському заробітчанину (фото цього чоловіка – Георгія Сабова – біля свого магазину було опубліковано в одній місцевій газеті за 1934 рік). Може, колись напишу і про нього.  

 Хто найчастіше тобі допомагає у підготовці матеріалів, мабуть серед друзів чимало ужгородських старожилів?

– Таких помічників маю багато. Та, мабуть, найчастіше звертаюся до доньки краєзнавця Петра Сови Світлани Совіної. Неетично буде розповідати, скільки цій неймовірній жінці років, скажу лише, що достатньо, аби добре пам'ятати Ужгород чехословацький, угорський і радянський. Вона мені багато чого розповідає, ділиться записами батька, його світлинами. Кожного тижня дзвонить і вітає з виходом нового матеріалу.

Але є і старожили, котрі мене критикують. Наприклад, маю одну постійну читачку, котра регулярно сварить мене, каже, що я ненавиджу радянську владу і всіх “прийшляків”, котрі приїхали на Закарпаття після війни. Хоча це, звісно, не так. Більше того, буває, що коли напишу матеріал про радянські часи (наприклад, про кав'ярню “Золотий ключик”) читачі кажуть, що я розвожу ностальгію за “совком”. Одним словом, всім не вгодиш.

 

“Золотий ключик”

Який із написаних тобою матеріалів – улюблений?

– Якщо говорити про недавні статті з циклу “Втрачений Ужгород”, то вони всі улюблені, бо кожна давалася непросто. А взагалі свій улюблений матеріал я написала ще у 2011 році. То була стаття “Йосип Бокшай обожнював осінь і Ужгород”, написана зі спогадів двох доньок художника – Катерини та Елеонори. Може тому, що я сама дуже люблю осінній Ужгород, матеріал писався дуже легко, так, наче мені його хтось диктував. Я від цього матеріалу отримала шалене задоволення і досі ним пишаюся.  

 Зараз Ужгород змінюється чи не щодня, якби ти могла втрутитися у цей процес, якими були б твої кроки.

Знаєш, риючись у старих газетах, я постійно бачу невдоволення городян з приводу того, що Ужгород змінюється. Бачила навіть замітку про те, що міський театр (той, що нині ляльковий) побудували, мовляв, настільки огидним, що його неодмінно потрібно знести, бо він псує вигляд міста. В Ужгороді не лише зараз, а й раніше робили багато неправильних кроків. “Ліпили” ж у радянські часи будівлі типу “зеленого” ринку в центральній частині міста, викладали ж пішохідну частину новомодною у кінці 80-х бруківкою, знищили ж в 60-х усі дерев'яні фасади крамничок на Корзо та Петефі. І тоді люди мовчали.  

На щастя, нині громада досить активна і втручається у негативні зміни, які відбуваються з містом. Я розумію, що старовину зберігати важко і дорого, але ми маємо зробити усе, щоби максимально вберегти те, що ще залишилося від старого міста: його будинки, бруківку, навіть двері і вікна. Без всього цього просто не буде Ужгорода.  

Йосип Бокшай обожнював осінь

Ти пишеш про людей і епохи.  Якби в тебе була можливість повернутися в минуле, де б ти хотіла опинитися і з ким поспілкуватися?

– Читала Гаврошового “Капітана Алоїза”? Я би хотіла, як герой цієї книжки, потрапивши у старовинний Ужгород, просто загубитися у натовпі. Послухати, про що люди говорили, подивитися, як вони вдягалися, спробувати, що вони їли і пили. Не роблю собі кумирів із історичних постатей, всі ми недосконалі, тому не можу виділити когось одного, з ким хотіла би поспілкуватися.

І наостанок: що б ти побажала своєму місту до Дня народження?    

– Уваги і турботи. Знову повторюся: якщо місто залишиться без уваги і буде розвиватися хаотично, ми через певний час втратимо всі його родзинки, втратимо той шарм, той затишок, який робить Ужгород особливим.      

Розмовляла Вікторія Жуйко

 

Про Захід