Втрачений Ужгород: як Масарик позував скульпторці Олені Мондич-Шиналі для ужгородського пам’ятника

Опубліковано:

На Закарпатті досі є кілька пам'ятників, створених молодою, але дуже талановитою скульпторкою Оленою Мондич-Шиналі. Та найвідомішим її творінням залишається пам'ятник Томашу Масарику – президентові Чехословацької республіки, який простояв в Ужгороді на Масариковій площі (нині – площа Петефі) з 1928-го по 1938-й роки. То яким же був зв'язок Олени Мондич-Шиналі і Ужгорода – розкаже "Про Захід".

Ілона Шинаї (саме так правильно вимовляти прізвище скульпторки) народилася 25 вересня 1902 року в містечку Дюлофолво (нині Джулещ у Румунії). Родина була не румунською, просто батька Ілони Штефана Шинаї, котрий був родом з околиць Бардейова, відправили туди працювати вчителем. Майбутню скульпторку в сім'ї називали Йолкою (від Ілона, Йолана), крім неї у батьків був ще син Карой, сім'я якого у подальші роки завжди підтримувала мисткиню.

Коли Австро-Угорщина розвалилася, родина Ілони повернулася до Словаччини. Її батько склав присягу учителя Чехословацької республіки і став до роботи у маленькому селі Ковачовце. Одні дослідники життя і творчості вказують, що навчалася Йола у гімназії Кошице, інші кажуть, що і в Кошице, і в Будапешті. По завершенні гімназії вона поїхала до Праги, де вже проживав її брат Карой – майбутній вчитель. Там у 1922-му навчалася у Школі прикладного мистецтва, того ж року вступивши до Академії образотворчих мистецтв, де вивчала скульптуру у видатного чеського скульптора, професора Яна Штурси. Ще студенткою Єлена Шинаї показала себе з найкращого боку, вигравала студентські конкурси і була надією своїх вчителів.

Отримавши диплом, вона багато подорожувала, побувавши у Франції та Італії. А ще познайомилася і швидко вийшла заміж за молодого юриста, котрий теж навчався у Празі, – Івана Мондича, родом із села Нанкова нині Хустського району. Кажуть, побувавши вперше в наших краях, Єлена (Олена) закохалася у Підкарпатську Русь. Разом з чоловіком, котрий дуже вболівав за русинську ідею, скульпторка увійшла до кола місцевої інтелігенції, отримавши одне з перших своїх замовлень – виготовити бюст священика, освітнього діяча і письменника Євгена Фенцика. Виготовити його скульпторка мусила по фотографіях, оскільки на той час Фенцик вже помер. Всього через рік по закінченні Академії, у 1926-му році, роботу 24-річної Олени Мондич вже урочисто відкривали на Новій площі Ужгорода. Урочистості були пишними, на відкриття прийшли перші особи краю, і всі високо оцінили роботу дівчини. З цього й почався її творчий злет, замовленням же, здавалося, не буде кінця.  

Відкриття бюсту Фенцика в Ужгороді (1926)

У 1926 році вона виготовила на замовлення Товариства ім. Духновича бюст тодішнього губернатора Підкарпатської Русі Антона Бескида. Ця робота дуже відрізнялася від зображення Фенцика, навіть тодішні газети писали про живість та дивовижне благородство ліній. Можливо, бюст Бескида вдався таким "живим" через те, що цього разу скульпторка працювала з живою моделлю – самим губернатором, а не лише з його світлиною, як у випадку з Фенциком.

Того ж року молода Олена Мондич портретувала тодішнього старосту (мера) Мукачева Петра Петрігаллу.

А у 1927-му представляла на виставці у Пряшеві кілька своїх робіт: "Козак" (бронза), "Акт" і "Голова хлопчика" (катарський мармур).

У тому ж 1927-му скульпторка виграла конкурс на виготовлення пам'ятника Томашу Масарику, який мали встановити у столиці Підкарпатської Русі – Ужгороді – восени 1928-го, на урочистостях з нагоди відзначення 10-тої річниці створення Чехословацької Республіки.

Дослідник життя скульпторки словак Владімір Янчура писав, що коли 25-літня Олена Мондич вперше стала перед очима Масарика у Празькому граді, той був просто зачарований і сказав: "Якщо така гарне дівча є ще й хорошою скульпторкою, то природа була до вас вельми щедра". Почувши таке, Олена насмілилася попросити президента, аби той кілька днів був її моделлю, оскільки пам'ятник вона хотіла би зробити знову ж таки з живої людини, а не фотографій. І була вкрай здивована, коди Масарик погодився позувати.

Для роботи вони знову зустрілися в Ланах, де знаходиться відомий замок, який є літньою резиденцією чеських президентів. Масарик дуже любив цей замок, називав його своїм другим домом. Туди й запросив Олену Мондич. Дівчина провела у Ланах 5 днів, моделюючи бюст пана президента. Потім у листі до своєї племінниці Олена писала, що Масарик весь час захоплювався тим, як вона такими маленькими ручечками робить диво з глини.

Пізніше комісія високо оцінила роботу Олени Мондич, зазначивши, що скульпторка дуже точно передала характерну позу Масарика. Тодішні газети Підкарпатської Русі писали, що такого величезного пам'ятника (разом з постаментом він був заввишки 7 метрів) ще не виготовляла жодна жінка не те що Чехословаччини, а й цілого світу. Монумент вважався еталоном і отримав схвальні відгуки Празької Академії мистецтв.

Його урочисто відкрили в Ужгороді 28 жовтня 1928 року, однак простояв на нинішній площі Петефі пам'ятник недовго – всього 10 років. Коли територія Підкарпатської Русі відійшла до Угорщини, пам'ятник демонтували. Дослідник Владімір Янчура писав, що після того Олені Мондич вдалося ще раз побачити свою роботу, причому відбулося це абсолютно випадково. Скульпторка не знала, куди повезли з Ужгорода демонтований монумент, тож коли приїхала у 60-х у гості до своєї племінниці у місто Граніце-на-Мораві, була вражена, коли побачила на міській площі того самого Масарика. За словами племінниці, Олена була така вражена, що аж розплакалася біля своєї роботи, яку вже й не сподівалася побачити. У 1974-му пам'ятник з площі в місті Граніце просто зник, його повезли на переплавку.

Пам'ятник Масарику в Ужгороді

Однак давайте ще повернемося назад, до того часу, коли Олена Мондич завершила роботу над пам'ятником Масарику і стала однією з найвідоміших молодих мисткинь Чехословаччини. Невідомо, чи була вона присутньою на відкритті пам'ятника в Ужгороді, однак за життя бувала в столиці Підкарпатської Русі доволі часто. У кінці 20-х років вона працювала над бюстами Адольфа Добрянського, один з яких у 1929-му встановили в Ужгороді, другий – у Міхаловце. Ужгородський пам'ятник проугорськи налаштовані містяни зруйнували, а от у Міхаловце бюст стоїть донині.

Тоді ж Олена Мондич виготовила бюст Олександра Митрака, відкритий у Мукачеві 7 червня 1931 року.

Багато працювала над скульптурами, які зображували побут простих мешканців Підкарпатської Русі.

"Карпаторуська пісня"

Її бронзовий бюст Масарика купило Міністерство іноземних справ, композицію "Карпаторуська пісня" – Міністерство освіти Югославії, бронзові бюсти Антона Бескида і Григорія Жатковича – Музей пам'ятників визволення у Празі, голову хлопчика – канцелярія президента. Племінниця скульпторки розповідала, що її чоловік Іван Мондич у ті роки виконував роль менеджера, займався фінансовою стороною успішної діяльності Олени Мондич. Однак до грошей подружжя ставилося легко: отримавши черговий солідний гонорар, Мондичі їхали до Італії, де відпочивали, ні в чому собі не відмовляючи, аж до того часу, поки не закінчувалися гроші. Тоді поверталися до Чехословаччини і знову працювали. Подружжя не мало дітей і власного дому, надовго ніде не осідало – таким був їхній життєвий стиль.

У 1930-му Олена Мондич отримала від Міністерства просвітництва можливість взяти участь у мистецькій програмі з відвіданням Парижа та знайомством з відомими митцями. А у 1932-му підписала угоду на виготовлення пам'ятника Духновичу. Скульптор запропонувала кілька ескізів, зобразивши Духновича сидячим з відкритою книгою. Але потім передумала, створивши композицію з Духновича у повний зріст, котрий стоїть з пером, іншою рукою обіймаючи за плече хлопчика з книжкою.

Відкриття триметрового пам'ятника Духновичу у Пряшеві відбулося у червні 1933-го під час святкування Днів Руської Культури. Пам'ятник стоїть там і досі.

Останньою з відомих робіт Олени Мондич є "Окрилене колесо", яке вона у 1938-му виготовила для залізничної станції чеського міста Оломоуц і яке нині прикрашає дах вокзалу у Братиславі.

В роки Другої світової війни подружжя Мондичів жило у Празі, Мукачеві та Будапешті. Племінниця Олени згадувала, що вони, наче, втікали звідусіль, хоча до кінця незрозуміло чому. Іван Мондич у роки війни представляв інтереси заводів "Шкода" на території нинішнього Закарпаття та в Югославії. А після війни подружжя переїхало до Кошице, де проживала мама Олени.

Там скульптор намагалася відкрити своє ательє, однак замовлень не отримувала. У Спілці художників їй згадали буржуазне минуле і запропонували зробити скульптуру доярки. Олена з посмішкою відмовилася. Провальними виявилися і спроби знайти роботу. Вона не могла влаштуватися навіть вчителькою малювання, тож пішла працювати до звичайного магазину, де торгувала текстилем.

На той час далися взнаки і великі проблеми зі здоров'ям жінки. Дні і ночі, проведені в холодних майстернях, призвели до того, що в Олени розвинувся ревматизм суглобів, від якого особливо страждали руки скульпторки. Працювати руками вона вже не могла, потім їй довелося покинути і крамницю. Чоловік Олени Іван Мондич працював юристом на залізниці, розрадою ж скульпторки в останні роки життя стали книжки, над якими вона незмінно сиділа з сигаретою. Рідні згадували, що Олена сама обрала шлях забуття, казала, що в мистецтві потрібно бути або всім, або ніким. Померла авторка багатьох пам'ятників, котрі прикрашали міста Закарпаття, у Кошице 1975-го року.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"

Про Захід