З кінця січня рік тому все Закарпаття щодня жило новинами з Дебальцева. Там, за неуточненими даними, воювали близько 500-600 хлопців із Закарпатської області, за кожного з яких переживали рідні,близькі, знайомі і навіть незнайомі люди. За кінець січня і половину лютого 2015 року ці хлопці пережили неймовірну кількість обстрілів і боїв, 18-го ж лютого вийшли з Дебальцева з великими втратами, розчаруванням і нерозумінням ситуації. Нині “Про Захід” спробував розговорити кількох учасників тих подій, попросивши пригадати, яким було їхнє Дебальцеве. Кожен із них на це сказав: пригадати – то не проблема, проблема – забути.
Викрадач “сєпарського” танка Тарас Пономаренко
Нині 32-річний Тарас служить заступником командира роти патрульної поліції Ужгорода, а рік тому був заступником командира 3-ї самохідно-гаубичної батареї 1-го самохідно-гаубичного дивізіону 128-ї бригади. Разом з побратимами він тоді захищав підходи до Дебальцева у малесенькому селі Комуна. “Позиція у нас була непогана, хоча ми там стояти не мали, бо артилерія за правилами повинна знаходитися на відстані 10 кілометрів від “передка”, на самому краю від неї толку мало. Але ми примудрялися воювати і так, виявляється, так теж можна.
Ми це довели на початку лютого, коли на наші позиції з боку прорваної лінії у Вуглегірську вийшли сепаратисти. Не знаю, на що вони сподівалися, може думали, що ми не маємо засобів для ведення ближнього бою, тому розбіжимося. Але вже через півгодини бою вони зрозуміли, що потрапили явно не туди. Ми били з-за гірки по їхній техніці 152 мм снарядами, підбили прямим потраплянням БТР з десантом. Позаду їхала БМП-1, в неї теж попали. Мені здається, вони тоді дуже здивувалися і подумали, що у нас є якась високоточна зброя. А у нас просто були САУ і розум. Плюс коректування грамотне. “Сєпари” почали панічно відступати, поховалися у хуторі з кількох будиночків (ми один з тих будиночків разом з “сєпарами” і завалили – дуже на них розізлилися). Той танк, який ми потім вкрали, вони сховали між будинками. Виїхати звідти він не міг, бо територія нами прострілювалася. Ми бачили, що танк на ходу, людей у них мало, і думка його забрати нам просто спокою не давала.
Ми слідкували за ними кілька днів і якось о другій годині ночі пішли за танком. Взагалі це була робота, якої мене вчили, бо я – десантник, а не артилерист. З нами тоді був ще Сергій Косаківський – людина, яка взагалі, здається, вміє управляти будь-якою технікою. Підійшли, розігнали “сєпарів”, залізли у танк і поїхали на ньому швидко до своїх позицій.
При цьому ми розуміли, що своїм про вилазку нічого не сказали, тож цілком можемо отримати від них снаряд. По рації кричали хлопцям, що ми їм танк веземо. Коли приїхали, вони на нас спершу дуже матюкалися, а потім радісно обіймали”, – згадує Тарас.
З-під Дебальцева артилеристів вивели на кілька днів раніше за інших. На позиціях у Комуні їх міняли військові з Чернігова. Тарас їх вмовляв не лишатися там, їхати геть з ними, але хлопці не погодилися. Що з ними було далі – Тарас не знає. Із пораненими, але без втрат його підрозділ відійшов до Миронівського, яке тоді теж постійно обстрілювали.
Там Тарас охороняв командира дивізіону, разом шукали по полях і лісах шляхи виходу з Дебальцева для усіх інших військових. Чому наші війська здали Дебальцеве, для нього досі залишається незрозумілим. Нині вже колишній військовий переконаний, що місто просто продали.
Олег Височан – сержант, який командував блокпостом
Цей ужгородський адвокат з позивним “Поляк” у 128-ій бригаді був маленькою легендою, перш за все тому, що у званні сержанта командував блокпостом. До Дебальцева Олег Височан із побратимами зайшов у жовтні 2014-го. Першою позицією був блокпост “Алєксандр” біля Чорнухиного. “Блокпост знаходився в апендициті, кругом “сєпари”. За весь час наш блокпост не обстрілювали, може, 3 дні. Після кожного обстрілу, як по інструкції, йшла піхота. Найближче підходили до нас на 30 метрів, тому ближній бій ми вели часто, – згадує Олег. – Інколи виступали в ролі спостерігачів, бо різні групи навколо нас стрілялися між собою.
У перший же тиждень на “Алєксандрі” командира нашого блокпосту поранили, його вивезли, а капітан під час першого ж обстрілу прибіг, кинув мені рацію і сказав: “Ти командуй, а я буду у себе в бліндажі”. Так я, молодший сержант, почав командувати блокпостом. За той час я не втратив жодного хлопця і всі завдання були виконані. У мене тут совість чиста. Був тоді ще один офіцер, який втік під час бою. Він приїхав до нас із підрозділом в якості підкріплення, але потім несподівано поїхав, відкривши цілий фланг. Після того я зрозумів, що на сто відсотків можу надіятись тільки на себе і своїх хлопців. Потім нас перевели до Ольховатки, звідки ми в якості підкріплення виїздили на різні позиції. Одним з найстрашніших був бій у Новоорловці. Туди ми приїхали шестеро і виявилося, що крім нас, ту позицію тримають всього двоє хлопців. Бій тоді вівся просто на вулицях села, між будинками і в самих будинках. Частина нашої групи перебігла дорогу і вела бій там, ми не знали, що з ними, бо зв'язку не було. І коли постріли з того боку стихли, ми подумали, що їх вбили. Ніхто тоді чомусь не припустив, що у них просто закінчилися набої. У нас вони скоро теж закінчилися, ми сховалися за стіною, просили по рації підмоги. Нам сказали: хлопці, тримайтеся, через 15 хвилин прибуде до вас танк. Ми казали, що не маємо 15 хвилин, маємо максимум три. Тоді “сєпари” вистрілом пошкодили стіну будинку, за якою ми ховалися, вона впала на нас і засипала. Я був упевнений, що це кінець, але тут здалеку чуємо постріли з танку і хтось щось кричить у мегафон. Це наші вже на під'їзді до Новоорловки від нас відганяли противника. Нічого, що у них в танку було всього 5 снарядів, які вони одразу вистріляли, головне – створили шум.
Іншого разу, під час виїзду на підмогу хлопців з Кам'янки, мою БРМ підбили. На щастя, тоді вижив весь склад екіпажу, “поскубані”, але живі, ми добрались тоді до своїх.На той час вже сипалася вся лінія оборони навколо Дебальцева. Кажуть, що це був плановий відхід, але насправді то був просто хаос, в якому лише окремі командири пробували командувати. Ми відійшли у саме місто. На його околиці знаходився штаб, це місце називали “поляною”. Звідти опівночі з 17-го на 18-те лютого і почався вихід з Дебальцева. Я виїздив у складі останньої групи вже на світанку. Їхав на джипі, простому, не броньованому. Нам повезло, що тієї ночі приморозило і у полях не було болота, в яке би загрузали машини. Як ми там проїхали, досі не знаю. Час від часу чув, як по машині стукають кулі. У такі секунди ледь стримувався від того, аби не вийти і не піти пішки, аби мати більше шансів вижити. Але ми їхали, забираючи дорогою поранених, яких знаходили. Багато у полях було і мертвих хлопців…
Найважче було проскочити через останнє поле під Миронівкою. Воно повністю прострілювалося, зупинитися тут хоч на секунду було рівноцінно вірній смерті. Коли ми його проскочили, наш джип був без жодного цілого віконного скла, а замість двох коліс по дорозі скреготали й іскрили два голих диски. Перше, що я зробив, коли так дістався до Артемівська, купив собі хот-дог. Я зараз вже й не скажу вам, скільки часу я до того не спав і не їв. Їсти у тій ситуації якось не хотілося. Але коли вийшов до своїх, то чомусь страшенно захотів саме хот-дог. Потім захотів помитися, але у військовій частині в Артемівську, куди всіх відправляли, помитися було ніде. Бані у місті всі позакривали і магазини теж. Боялися, що хлопці, які вийшли з оточення, нап'ються і будуть буянити.
Навіть спати було ніде. Нам дали намети, які ми ж і мали собі розкладати. Певно, якби то був плановий відхід, то для нас би хоч щось в плані інфраструктури підготували, так? А не було нічого…”
Олександр Данилюк – єдиний хірург Дебальцівського котла
Справжньою легендою Дебальцева став молодий хірург Олександр Данилюк. 9 днів в оточенні залишили по собі стільки спогадів і душевних ран, що він вирішив описати пережите у книзі, яку нещодавно завершив. “У Дебальцеве я приїхав 4 січня й одразу після того у нас почався потік поранених, – розповів “Про Заходу” лікар. – Ми жили у базовому таборі на так званій “поляні”, там у нас була своя криївка. На добре обладнаному реанімобілі їздили за пораненими на позиції, надавали першу допомогу, стабілізували і везли до найближчої лікарні: спочатку до Дебальцева, а після Водохреща, коли тамтешню лікарню евакуювали після обстрілів, до Світлодарська. 31 січня обстріляли з “Градів” і лікарню Світлодарська, операційну просто рознесло, загинула медсестра. Найближчою лікарнею став шпиталь у Артемівську, але він знаходився так далеко від нас, що довести туди важкого пораненого живим було фактично нереально.
Тоді я ще був упевнений, що ми Дебальцеве не покинемо, що уроки Іловайська і ДАПа вище військове керівництво засвоїло. Але 9 лютого, коли ми готували пораненого до вивезення в Артемівськ, нам повідомили, що зробити це неможливо, бо біля Логвинового на трасі їздять вже російські танки. Я не розумів: як? Логвинове ж усього в 4-х кілометрах від нас! Я був вражений, але сподівався, що за через годинку-дві дорогу відіб'ють. Але цього не сталося, ситуація лише загострювалася. Наступні дев'ять днів були суцільним кошмаром, під час якого ми у ХХІ-му столітті займалися окопною хірургією.
До того часу, як реанімобіль остаточно розбили під обстрілами, ми витягли з нього все, що могли. Поранених привозили, ми складали їх на свої ліжка у бліндажі. Важко було вперше підняти скальпель над хворим у цих умовах. Щоб ви розуміли, у мирний час мені би “світила” кримінальна відповідальність і позбавлення ліцензії хірурга на все життя. Але тоді іншого виходу просто не було. Я був єдиним хірургом на весь дебальцівський плацдарм. Ні напарника, ні асистента – з медиків лише три анестезіолога, нарколог, фельдшер, командир медроти і начмед.
Всього за цей час до нас доставили 95 поранених. Це ті, що були зафіксовані у журналі командира медроти. Ми зробили кілька спроб вивезти частину поранених, на жаль, не всі були вдалі. Перший раз бойовики нас просто на “поляні” обстріляли під час погрузки, другий раз поранені поїхали, але їх підірвали у полі. Вижив тоді лише Вадим – хлопець, якому після лежання посеред холодного поля і полону довелося ампутувати руки і ноги.
Там же помер Олежик з Чернігівщини, котрого вдалося стабілізувати в окопі і котрий мене питав, чи побачить він ще свою дворічну донечку Софійку. Згадувати це дуже важко, бо я бачив, що хлопці дуже страждали. Ми не могли їх забезпечити повноцінним наркозом, тому їм доводилося терпіти. Не маючи нормальних інструментів, ми використовували те, що було під руками: кусачки для дроту, шматок залізної пилки.
В останній день в окопі лежали 26 поранених. Не було місця де стати, де сісти. Я оперував найважчих, колеги бинтували тих, у кого операцію можна було відтермінувати. Але поки я робив операцію одному, інший вже помирав. Довелося в той час робити сортування. Це найважче: рятувати не всіх, а тих, хто мав більше шансів вижити в тих умовах. Фактично, я повинен був вирішувати, хто житиме, а хто мусить померти…
У той день, 17 лютого, я останнім рятував Сашка Тарасюка. Нарколог підсвічує мені ліхтариком, анестезіолог вводить наркоз, якого мало вистачити всього на 30 хвилин. Я оперую хлопця 4 години, вичерпую з черевної порожнини кров пластиковим стаканчиком, потім ту ж кров разом зі шлунковим соком повертаю у вену, бо такої групи крові ні в кого з нас не було, в кінці витягають йому дихальну трубку з горла і тут він каже: “Я все відчував. Док, коли ти перебирав мені кишки, я хотів тебе вбити”.
Коли я сказав: давайте наступного, мені заявили, що операцій більше не буде, бо ми виходимо. У нас була година на збори, під час якої ми спробували підготувати всіх поранених до перевезення. Я виїздив на КрАЗі, лежачи між викладеними по периметру ящиками з-під набоїв. Дорогою ми набирали все нових і нових людей, двічі потрапили під обстріл, а коли проскочили останнє небезпечне поле і заїхали у ярок, наша машина через пробите колесо мало не перевернулася, загрожуючи розчавити нас.
Загалом 30-ом пораненим не вдалося вийти з того оточення живими. Це ті люди, котрі могли жити і мусили жити, але не вижили”.
Олег Белейканич – майданівець на передовій
Ужгородський підприємець Олег Белейканич ніколи не проходив строкову службу у війську, однак зумів вижити і під час подій на Майдані і при виході з Дебальцева. “18 лютого для мене як два нових дня народження. Спершу 18-го на Майдані я бачив, як у мене цілиться “беркутівець”, а через два роки того ж дня виходив під обстрілами з Дебальцева, – розповів Олег “Про Заходу”. – До Дебальцева я потрапив в якості заступника командира по роботі з особовим складом 3-ї батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону. Простіше кажучи, я був замполітом, але фактично взяв не себе координацію між дивізіоном і волонтерами, котрі нам дуже допомагали.
Від жовтня я їздив по позиціях наших хлопців, розвозячи їм допомогу і питаючи, що їм потрібно. Доводилося навіть боєприпаси хлопцям доставляти на “чебурекові” – так ми називали старенький “бусик”, котрий спеціально придбали з друзями та волонтерами. Він, до речі, з Дебальцева так і не вийшов.
Поранені на позиціях з'явилися одразу, але розбивати Дебальцево серйозно почали з грудня. Я бачив, що ситуація виходить з-під контролю, бо серед підрозділів не було скоординованості, командування явно не мало досвіду ведення справжніх бойових дій. У ті дні я також спілкувався з багатьма місцевими. Мені здавалося, що більшість із них підтримували сепаратистів, але було багато таких, які просили нас не залишати місто, і мені досі соромно, що я їх обманув, пообіцявши, що ми не підемо. Під час виїздів мені постійно таланило. Одного разу я потрапив під обстріл на джипі.
Осколок пробив скло позаду, пролетів через салон, у якому щільно сиділи п'ятеро хлопців, нікого з них не зачепивши, зрикошетив і вдарився пасажиру на передньому сидінні, майору Гуртову, об чобіт. Ми тоді дуже здивувалися, як взагалі залишилися живі, я до сих пір той осколок з собою ношу. На жаль, з хлопців, які тоді зі мною сиділи в машині, один помер ще того же дня, майор Гуртов загинув 9 лютого під Логвиновим, і ще одного пізніше поранили.
Вихід з Дебальцева був скоріше панічною втечею. По раціях передавали: формуйте групи, виходимо. Хтось почув, хтось пропустив, у когось не було зв'язку – тоді на позиціях позабували багатьох бійців. Один знайомий потім розповідав, що їздив по вже пустому Дебальцеву, а коли зрозумів, що всі пішли, виходив сам. Йому вдалося, але про багатьох досі нічого не відомо.
Ми виходили зигзагами, по полях, по байраках, зробивши крюк у близько 60 кілометрів. Головне тоді було не піддаватися страху, завжди прораховувати наперед альтернативні виходи. Я, наприклад, підготувався, зібравши два рюкзаки: в один поклав найнеобхідніші речі, включно з документами і дорогою технікою, а в інший покидав одяг, взуття та іншіособисті речі. Той, другий рюкзак при виході довелося викинути, хоч як не було шкода хороших берців, які мені прислали друзі.
Що нас тоді врятувало? Те, що підняли шум. Коли ми вже бачили, що Дебальцево здають і підмоги немає, почали застосовувати весь свій вплив у рідних містах, піднімати родини, знайомих і друзів. Нам було зрозуміло, що командування наверху абсолютно не володіє ситуацією, тож, можливо, якби навколо Дебальцева не піднявся шум, нас би дозволили закрити в котлі. І жертв тоді було би куди більше”.
Спогади збирала Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
