Відомий український науковець, історик, доктор історичних наук, професор кафедри країнознавства факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу Ужгородського національного університету Ігор Тодоров – уже майже рік як ужгородець. Минулого літа пан Ігор з дружиною Наталією через події на Сході України були змушені переїхати. Для свого “життя з початку” обрали Ужгород і ще жодного разу про це не пожалкували. Кажуть, шкода, хіба що, величезної бібліотеки і архіву, які залишилися там, куди сім'я науковців навряд чи повернеться.
“Жити в Закарапаття ми приїхали 31 серпня минулого року. Я до того неодноразово бував в Ужгороді, дружина ж опинилася тут вперше. Наш вибір був обумовлений низкою чинників. Коли навесні минулого року відбувалася повзуча окупація Донецька, то я зрозумів, що невиключений варіант, що буду змушений залишити рідне місто. Десь в середині травня 2014 року я написав листів щодо можливої роботи своїм друзям і колегам у Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Луцьк, Ужгород… Всі відповіли, що знають мне і поважають і що-небудь знайдеться. Лише з Ужгороду, від декана факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу професора Івана Вовканича надійшла дуже конкретна пропозиція роботи. І не лише мені, а й дружині! Отже, чинник роботи був головним, проте були і інші – природна привабливість Закарпаття, близкість кордону”, – згадує Ігор Ярославович. Каже, що до нового міста звикли досить швидко: “Ужгород – чудове, тихе місто. До хорошого звикаєш швидко. Я все життя прожив в міліонному мегаполісі, але тепер з задоволенням повертаюся до Ужгорода з відряджень, бо втомлює навіть Львів. Сюди вперше приїхав в 2008 році на конференцію, яку організував Ілько Кучерів, засновник Фонду “Демократичні ініціативи”. Мені місто одразу сподобалося.
Увесь час щось квітне”, – із захопленням розповідає Ігор Тодоров. Однак, зазначає, що помітні й негативи: “Після “вилизаного” центру Донецька, Ужгород виглядає дещо занехаяним… Чудова пригода, географічне положення… Але стан доріг, тротуарів, набережної міг би бути набагато кращим. Восени побували в Кошице, і порівняння зовсім не на користь Ужгороду”.
Дружина пана Ігоря Наталія – кандидат філологічних наук, доцент. “Вона 32 роки пропрацювала в Донецькому національному технічному університеті, була завідувачем кафедри міжнародних освітніх і ділових комунікацій. Відповідно в Ужгороді ми тепер вперше працюємо на одному факультеті. Вона – доцент кафедри міжмовного спілкування та фахового перекладу. Від початку нашого перебування в Закарпатті вона висловлювала жаль, що не бувала тут раніше, хоча народилася і перші десять років життя прожила в Чернівцях”, – розповідає Ігор Ярославович.
Щодо ставлення місцевих жителів професор каже: “Мабуть головний позитив в людях. Передусім – колектив університету, факультету, кафедри… Вразило ставлення різних адміністративних служб. Реєстрація була проведена в дуже короткий термін, податкова служба швидко видала необхідні довідки, комунальні та соціальні організації вирішували питання скоро та ефективно, в лікарні теж поставилися з великою увагою.
Можливо, нам повезло, майже рік ми тут, і слава Богу, поки відверто неприємних ситуацій не зустрічали. Кидається в очі чемність місцевих мешканців, відсутність конфліктів на вулицях, в транспорті тощо”.
Про Донецький університет Ігор Тодоров згадує із легким сумом: професор віддав вузу більше 30 років свого життя. “Залишити Донецький національний університет було тяжко і болісно. Хоч я народися не в Донецьку, але практично все свідоме і несвідоме життя прожив в тому місті. Закінчив школу № 1, історичний факультет Донецького тоді державного університету і пропрацював там 33 роки, пройшовши шлях від асистента кафедри суспільних наук підготовчого факультету для іноземних громадян до професора кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики. Але з моїми європейськими та євроатлантичними поглядами восени вже не було сенсу повертатися до Донецька, бо це було елементарно небезпечно”, – зізнається Ігор Тодоров і продовжує: “Я звільнився на початку вересня минулого року. ДонНУ тоді вже почали захоплювати окупанти і колаборанти. В УжНУ ми не могли повноцінно працювати без наявності трудової книжки.
Отримати наші трудові книжки вдалося дружні. Коли вона вже збиралася повертатися до Ужгороду, її помітила донецька сусідка і почала голосити: “А как это вы посмели приехать? Ведь твой муж по телевизору выступал за единую Украину! Я побежала звонить куда следует!”. Слава Богу, дружині таки вдалося повернутися…”, – згадує минулорічні події Ігор Ярославович.
До нового колективу професор звик швидко, крім того, мав знайомих серед викладачів УжНУ і навіть був одним з експертів у комісії з акредитації спеціальності “Країнознавство” в ужгородському виші: “Сприйняв я новий колектив дуже позитивно, як і він, сподіваюся, мене. Тим більше, що був знайомий не тільки з деканом Іваном Вовканичем, а ще з кількома викладачами не лише факультету, а й університету. Так сталося, що двічі в 2012 і 2014 році за наказом Міністерства освіти і науки України я був включений в якості експерта в комісію по акредитації спеціальності “Країнознавство”. В минулому навчальному році прийняв участь у відкритті спеціальності “Міжнародні відносини”. Таким чином, моя теперішня робота не відрізняється принципово від попередньої, як і останні майже 20 років, я продовжую готувати студентів-міжнародників.
Більш того, відчувається всебічна підтримка з боку керівництва університету та факультету. За донецьким досвідом в УжНУ нещодавно був відкритий Навчально-дослідницький Центр міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції, в перспективі – заснування Інформаційного Центру Європейського Союзу”, – розповідає Ігор Ярославович.
Щодо студентів – то тут також тільки позитив: “З ужгородськими студентами складаються хороші відносини. Я працював цього року з найдорослішими – спеціалістами і магістрами. Під моїм керівництвом захистилися 5 спеціалістів і 4 бакалаври. Після евакуації Донецького національного університету у Вінницю, продовжив там роботу як сумісник. Правда, обмежився виключно керівництвом аспірантами і магістрантами”, – каже професор. Зі своїми донецькими студентами Ігор Ярославович досі підтримує контакти, але каже, що ситуація на Донбасі дала можливість йому визначити для себе самого, хто є хто: “З донецькими студентами і випускниками, безсумнівно, підтримаю контакти. Так само, як з донецькими колегами, природно з тими хто працює в ДонНУ в екзилі (у Вінниці). Події минулого року розкидали нас по всій країні, і тепер, подорожуючи, в кожному місті України у нас є шанс побачитись та поспілкуватися з друзями. Цікаво, що після пережитого донецьких колег та приятелів зустрічаємо як рідних. Наприклад, зі своїм старим другом, колишнім заступником декана істфаку ДонНУ Юрієм Теміровим ми небачилися майже рік, але нещодавно зустрілися на науковій конференції в Варшаві. З тими ж хто залишився в т.з. “університеті днр” – ніяких зв'язків!”, – каже Ігор Тодоров.
Про облаштування побуту Ігор Ярославович розповідає: “В цілому, свої побутові, передусім житлові проблеми ми вирішили. Спочатку, місяць ми орендували житло, а потім, за фінансової підтримки старшої доньки та друзів, придбали маленьку однокімнатну квартиру. Нам двом з песиками, – у нас два німецьких шпіца – цього поки що достатньо”.
Ужгородський прес-клуб
