Явірник чи Яворник, як його звично називають на Закарпатті, – це гора, до якої веде один з найпростіших і найзручніших піших туристичних маршрутів із Ужгорода. Бувалі туристи кажуть: цей маршрут здавна був дуже популярним, адже підйом на хребет не особливо утомлюючий, а спуск – безпечний. До того ж заблукати в цій місцевості просто неможливо, адже Яворник з усіх боків оточений населеними пунктами: Великим Березним, Чорноголовою, Сіллю тощо. Та навряд чи цей маршрут був би таким популярним у любителів пройтися горами, якби на його шляху не лежав відомий туристичний притулок, який так і називали – “Яворник”. Побудували цей притулок ще у 1936 році, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини. Відомо, що в ті часи пішохідний туризм у Підкарпатській Русі намагалися активно розвивати, задля цього збудували по всій території краю близько двох десятків притулків. Це були прості будиночки, які розташовувалися, як правило, через кожні 15-20 кілометрів туристичного маршруту (з розрахунку, що в день туристи проходять пішки саме 15-20 кілометрів). Ці будиночки могли стати в нагоді не лише пішим туристам, а й мисливцям, вівчарам, заблукалим лижникам тощо.
У 1958-му я закінчив університет, а на початку 60-х прийшов на роботу до Обласної дитячої екскурсійно-туристської станції. Тоді якраз нам на баланс передали і нічийний розвалений притулок на Яворнику. Ремонтували ми його кілька років. Мали на базі стареньку американську вантажівку “Студебеккер”, нею і підвозили наверх будівельні матеріали: дерево, щебінь, черепицю, кахлі для печі. Допомагали нам хлопці з Великого Березного. Вони мали стару фотографію притулку і відновили за нею другий дерев'яний поверх. Зверху все накрили черепицею. Потім приїхали майстри, зробили кахельну піч на другому поверсі й прилаштували піч для приготування їжі на першому. Також хлопці з нашою допомогою зробили всередині прості дерев'яні меблі: великий стіл, лавиці та нари для ночівлі. У перший час було там і освітлення від бензинового генератора, але використовували його рідно, бо він споживав забагато палива. Коли все було готове, наша станція найняла доглядати за притулком сторожа Івана Івановича. Він жив за 5 кілометрів звідти, у селі Мочарі”, – розповідає Костянтин Федорович.
У міні-музеї, який знаходиться в Обласному центрі туризму, зберігається радянський путівник-реклама “На Яворник”. У ньому написано: “Притулок “Яворник” – це прекрасний будинок в стилі лісного котеджа, побудований на висоті 900 метрів. В притулку є два відділення на 25 місць. Верхній відведено для дівчат, а нижній для хлопців. В будинку туристів зустрічає затишок: теплі кімнати, тут і електричне світло, і радіо, і настольні ігри (доміно, шашки, шахи). Вартість путівки на одну добу без харчування: для дорослих – 5 крб., для студентів – 4 крб., для учнів – 3 крб. Для туристів облдиттурстанції безплатно”.
Десь до 1975 року притулок був підпорядкований дитячій туристичній станції. Туди і влітку, і взимку водили вихованців станції. Як правило, на вихідні, але іноді залишалися там діти і на тиждень. “Наші вихованці дуже любили це місце. Було в ньому щось романтичне. Влітку ми жили в наметах біля притулку, бачили зайців і косуль. Піднімалися на вершину хребта, там до побудови телевишки була стара дерев'яна вишка.
Взимку любили вечорами сидіти у притулку за великим столом, слухали радіо, співали пісні під гітару”, – згадує Костянтин Федорович.
У 1975 році у Кострині побудували турбазу “Дубовий гай”. Цій базі станція і передала притулок. Але юних туристів туди продовжували водити. Про пізнішу добу згадує вже інший працівник Обласного центру туризму – завідуючий відділом центру Юрій Ляхович: “Кожен юний турист мусив своє перше сходження в гори почати з Явірника. Якщо він витримував, то продовжував у нас займатися, якщо ні, то розумів, що піший туризм – це не його.
.)
Я любив “Яворник” взимку. На горі завжди було снігу по пояс, ми піднімалися, витоптуючи вузеньку стежку. Потім сушили одяг біля тих старих печей, сиділи при світлі керосинових ламп.
Ще пригадую, той будиночок був, як рукавичка з казки. Скільки б людей туди не приїхало, всі вміщалися. Я знаю, що до 60-ти осіб там могли без проблем розміститися. Навіть якщо траплялися туристи з кількох різних груп, всі мирно уживалися. Я так з багатьма цікавими людьми подружився. У нас був взимку такий ритуал: ми готували у притулку морозиво. Брали відро снігу, виливали туди банку згущівки, перемішували і їли. Смакота неймовірна! Довгий час за притулком доглядав один чоловік – Міша. Він там і господарство один час тримав, всім допомагав. Але останнім часом на нього скаржилися: мовляв, багато грошей просить за ночівлю, хоча умови там продовжували бути спартанськими: ні електроенергії, ні води. Я навіть чув припущення, що “Яворник” спалили саме ображені на Мішу мисливці, котрих він не пускав переночувати”.
Вже тоді ми запланували перебудувати притулок, зробити його більш комфортним для туристів. Тим більше, що сам будинок перебував у дуже поганому стані: дах протікав, дерев'яні конструкції були дуже слабкі.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
Фото з архіву Обласного центру туризму, сайту ГО “Карпатські стежки” та блогу Ігора
Меліки
