Ужгородському вокзалу цьогоріч виповнилося 111 років, самій же станції набагато більше – цілих 143 роки. Саме з 1872 року в Ужгороді незмінно приймають й проводжають пасажирів, а вокзал, збудований 1904 року, дивом зберіг свій історичний вигляд. Дивом, бо за радянських часів його хотіли перебувати за канонами тієї епохи, перетворивши на “модерну” будівлю зі скла і бетону. Але все по-порядку.
Вокзал в Ужгороді з’явився відносно пізно – в самому кінці ХІХ століття. На той час залізниця вже діяла у Мукачеві, Чопі, Берегові, Батьові та інших населених пунктах. Проходила колія і через Ужгород: згідно з архівними даними Угорської Північно-східної залізниці, 28 серпня 1872 року залізна дорога з’єднала Ужгород з Чопом, що дало можливість тутешнім мешканцям легше діставатися європейських столиць, як-от Будапешта та Відня. Невідомо, чи в ті часи біля колії був вокзал. Ймовірно, якась будівля існувала, адже станція знаходилася на околиці міста, де посеред пустирів стояли лише поодинокі хижки.
Велику цегляну будівлю вокзалу почали зводити на самому початку минулого століття. На листівках 1904 року видно вже діючий вокзал, хоча в деяких джерелах зустрічаються дані про те, що його будівлю зводили протягом 1904-1906 років. Ім’я архітектора, котрий спроектував цей досить простий на вигляд, але добротний і красивий об’єкт, не збереглося. Вже на листівках 1904 року видно, що перон вокзалу виходив до трьох залізничних колій. Обабіч вокзалу знаходилися інші будівлі – можливо, технічні.
У роки Першої світової війни район вокзалу все ще був пустою околицею, але тепер він межував із кладовищем. Де саме знаходилися поховання, достеменно сказати важко. Припускають, що з боку колій від залізничного переїзду до сучасної станції “Ужгород-2” ховали військових, котрі померли від поранень у резервному госпіталі № 2 (він знаходився десь в районі того ж таки залізничного переїзду). Є відомості про те, що під нинішнім залізничним полотном і технічними приміщеннями залізниці (за іншими даними, з іншого боку вокзалу – в районі автовокзалу) знаходяться тіла близько десяти тисяч військових. Такі дані, ніби, можна знайти у військовому архіві Праги. З інших джерел також відомо, що трохи далі від вокзалу ховали з великими пересторогами померлих від холери й тифу. А ліквідували обидва кладовища не так і давно – у 50-х роках минулого століття.
Після завершення Першої війни і входження Закарпаття до складу Чехословаччини, вокзал продовжував виконувати свої функції. Зовні він не змінився, що видно на світлинах тієї доби. У 1921 році від його приміщення почав відходити перший ужгородський автобус. Він віз людей від станції до нинішньої площі Театральної, проїжджаючи вулицю Радванську (нині Мукачівську), де стояв митний пост.
З роками станція “Ужгород”, звісно, розбудовувалася, однак даних про те, скільки поїздів проїздило повз місто і скількох пасажирів обслуговував вокзал, не збереглося. Відомо, що перше серйозне втручання в історичний вигляд станції внесли після входження Закарпаття до складу СРСР. Тоді по всьому краї почали міняти залізничне полотно з вузької колії на широку, розповсюджену в іншій частині країни. Так само тоді станція почала розвиватися і як вантажний вузол. В одному з радянських путівників йдеться про те, що якби зібрати в один поїзд всю допомогу, яку направив за 30 років дружби СРСР до Чехословаччини, то для цього знадобилося би 7,5 мільйонів вагонів. Однак судячи з того, що про ужгородський вокзал в жодному з путівників радянської доби мова взагалі не йшла, місто ним не надто гордилося.
Станцію у радянські часи хотіли перебудувати не раз. Ще за життя колишній міністр транспорту Георгій Кирпа згадував, що до Олімпіади-80 були плани на місці старого ужгородського вокзалу звести новий – десятиповерховий. Важко собі навіть уявити, як би це виглядало, тож залишається лише радіти тому, що високі чини натомість надумали збудувати для туристів з-за кордону новий вокзал у Чопі.
Станція “Ужгород” довгі роки перебувала у досить поганому стані. Її намагалися реконструювати у 1984-му – тоді взялися облаштовувати перон і частково перехід, але до кінця не довели. Кажуть, забракло фінансування. Потім грошей на масштабні роботи так само не було, тому аж до 2004 року вокзал в Ужгороді був так собі: старий, пофарбований у якісь незрозумілі рожево-білі кольори, з брудними туалетами та купою залізних торгових будок навкруги.
У 2004-му ж вокзалу, який тогоріч мав відзначати своє 100-ліття, вирішили дати нове життя. 19 березня, після того, як у котлован була закладена пам’ятна капсула з посланням до нащадків, на об’єкті закипіла робота. Перед будівельниками-залізничниками поставили складне завдання – всього за 8 місяців звести фактично “з нуля” нову будівлю вокзалу, об’єднавши її зі старою. Щодня на місці величезного котловану працювали від 900 до 1200 будівельників, котрі трудилися у три зміни.
За неповні вісім місяців на місці старої станції справді “виріс” новий вокзальний комплекс. Його встигли не лише побудувати, а й обладнати всім необхідним для того, щоб Ужгород став сучасним і потужним залізничним вузлом. Загальна вартість робіт склала 180 мільйонів гривень. З ці гроші місто отримало приміщення одразу двох вокзалів: приміського та дальнього сполучення. Приміським стала саме та будівля, яку звели для ужгородців ще 1904 року.
У новій же, яку спеціально зробили у вигляді закарпатського замку з вежею, з’явилися великі зали очікування, комфортні кімнати відпочинку, окрема зала з касами, камери схову, медпункт, міліцейський відділок, ресторан тощо. Всю інфраструктуру за сучасними вимогами продумали та пристосували для використання осіб з обмеженими фізичними можливостями. А в центральній залі очікування навіть розмістили великий фонтан, який, щоправда, майже ніколи не працює.
Та не лише будівля вокзалу оновилася. З фронтального боку у 2004-му розбили ошатну привокзальну площу, якій пізніше, вже по смерті Георгія Кирпи, котрий загинув у грудні того ж року, присвоїли його ім’я. З боку ж колій станція теж невпізнанно змінилася. За час реконструкції тут облаштували 9 нових колій, підземний перехід, нові перони з дашками. А ще з’явився пункт екіпірування пасажирських вагонів, багажне відділення і купа всього іншого. Звісно, потім надзвичайна поспішність у ході будівельних робіт не раз давалася взнаки. Спочатку почав протікати фонтан, потім обвалилася стеля у пасажі, який об’єднує будівлі нового і старого вокзалу. Та все ж це не заважає ужгородському вокзалу бути у списку найкрасивіших і найкомфортніших у всій Україні. А туристи, що до нас їдуть, починають фотографувати місто одразу ж на пероні.
На цьому б можна і завершити, але розповідь про ужгородський вокзал була би явно неповною, якби ми не згадали й про перипетії навколо облаштування всієї привокзальної площі. З тих пір, як вигляд станції докорінно змінився, старенькі аварійні будиночки навколо нього стали виглядати геть недоречними. Тоді міська влада придумала залучити інвесторів до перебудови всієї площі. Відповідний конкурс ще у червні 2004 року виграла московська корпорація “Конті”. Москвичам, котрі планували інвестувати в Ужгород 108 млн. доларів, була запропонована земельна ділянка площею 1,6 га для будівництва сучасного торгово-офісного центру. У свою чергу до січня 2005 року “Конті” зобов’язалося підготувати проектну документацію та віднайти можливість переселення мешканців навколишніх будиночків.
Потім була Помаранчева революція, а до того ж президент “Конті” пан Тімербулатов став сенатором російської думи від Алтайського краю і перевів туди інтереси власної компанії. Тоді всі повноваження, права і обов’язки “Конті” передав ТОВ “Конті Буд Ужгород” (цю компанію потім пов’язували зі скандальним депутатом-регіоналом Ігорем Єремеєвим). Але та так і не змогла знайти спільної думки стосовно переселення людей. Скандалів навколо привокзальної площі туди було чимало: мешканці вулиці Станційної казали, що їхні будинки хочуть викупити за безцінь, а інвестори переконували, що жителі спекулюють на ситуації, прописуючи в себе до 20-х членів родини і вимагаючи компенсації для усіх.
Скандал з переселенням тривав аж до 2010 року, поки міська рада не визнала, що фірма не може виконати умови з реалізації проекту. Місто оголосило новий інвестиційно-будівний конкурс на проект комплексної забудови площі Г.Кирпи об’єктами адміністративно-торгового призначення. Однак час минув, а жодне підприємство конкурсом так і не зацікавилося. Нині площа й далі стоїть занедбаною. Аварійні будинки місто сховало за високим металевим парканом та великими рекламними щитами. Здається, ця частина старого міста одначе приречена, бо вона або сама розсиплеться від часу, або буде знесена задля зведення чергового торгово-офісного дива.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, Про Захід
