Годинники на вежах мають давню і дуже цікаву історію. У той час, коли наручний годинник був розкішшю, городяни використовували куранти, аби дізнатися про точний час. При цьому мати в полі зору церковну вежу було зовсім необов'язково – варто було просто прислухатися і порахувати, скільки разів вдарив на ній дзвін.
Один із таких старовинних баштових годинників досі справно працює в Ужгороді. Знаходиться він в одній з веж Кафедрального Хрестовоздвиженського греко-католицького собору, а доглядає за цим справді історичним артефактом ужгородець Микола Антал. Він призначає мені зустріч о 16-й – саме тоді зазвичай приходить до собору, аби завести старовинний механізм.
Усміхнений і доброзичливий літній інтелігент Микола Іванович приходить вчасно. Через непримітні бокові двері заводить мене до тісного коридору, з якого тягнутися наверх круті гвинтові сходи. Піднімаємося ними аж у вежу собору, минаємо залізні ґрати. Сходи закінчуються невеличким майданчиком. Майже весь його простір займає дивний механізм, радше схожий на дерев'яний ящик з різними рухомими елементами. Зі стелі до самого низу церкви на міцних ланцюгах звисають три важких гирі. Це і є старовинний годинниковий механізм.
Встановили його у 1878 році, коли собор перебудовували під керівництвом архітектора Л.Фабрі. Тоді вежі собору набули того вигляду, який ми бачимо нині, а на третьому ярусі башт з'явилися спеціальні віконечка для циферблатів. На так званому шильдику механізму видно об'ємний вилитий напис “Emil Ichauer vorm.Gebr. Resch.Wien 1878”. З нього зрозуміло, що зробили механізм у Відні, однак Микола Іванович каже: шукав в Інтернеті бодай якісь відомості про цю фірму, а знайти не зміг.
“Відомо, що механізм за власні кошти придбав у Відні “закарпатський Кулібін” Августин Єнковський – той самий, що винайшов машину для механічного збору пшениці. Про тих, хто доглядав за годинником, ймовірно, теж залишилася згадка. Збоку, на дерев'яних боковинах, є такі надписи: Пльоса, Плоса, 1927; Пашку 94; Питу 1922; Winvate Babiak A. 19391940 ІІ.21; Я Pitьо 1910. Судячи з непевного, трохи дитячого почерку, писали люди не надто освічені. Гадаю, що робили це чоловіки, котрі в різні роки за ним наглядали. Я ще такого запису тут не залишав”, – сміється Микола Іванович.
Саме нинішній доглядач почав збирати по крихтах те, що відомо про ці ужгородські куранти. Так, він дізнався, що вперше з часу входження Закарпаття до складу СРСР, запустити годинник спробували у 1974 році. Зайнятися цим попросили відомого ужгородця, володаря золотої медалі Радянського Союзу з альпінізму 1961 року, Леопольда Кенсицького. Він працював головним механіком на фанерномеблевому комбінаті та провідним інженером на Ужгородському механічному заводі, а паралельно викладав у секції альпінізму. Разом з колегамиальпіністами Кенсицький провів велику роботу, привівши до ладу механізм годинника, циферблати, трансмісії, а також вичистивши вежі від непотребу й закривши отвори сітками, аби туди не залітали птахи.
Вперше за багато років куранти мали би відбити час у новорічну ніч, однак у владних кабінетах в останню мить ці плани відмінили, мовляв, негоже, аби над соціалістичним містом лунали церковні дзвони. Так годинник мовчав аж до 1994го, аж поки відреставрувати хід не взявся інженер УжНУ Леонід Сало. “Леонід був інженером від Бога, працював у нашому університеті. Він був хорошим електронником, тому взявся до роботи, спробував частково автоматизувати систему. Його роботу вже завершував я. Однак основну справу він зробив – годинник запустив. Тоді ж єпархія вирішила замінити старі циферблати, з яких зовсім позлущувалася фарба. Відновленням стрілок та римських цифр займався художник Олександр Балог. Годинник запустили у 1995 році, але довго він не працював, бо не було кому за ним доглядати”, – вів далі Микола Антал. – У 20082009 роках інженер з ремонту та обслуговування вертольотів Тимофій Зуєв сам напросився поглянути на механізм, після чого взявся за його ремонт.
Він відновив хід, але щоденно доглядати за годинником не міг. Тоді до мене прийшов наш спільний знайомий Ігор Білик і почав агітувати за цю роботу. Мені якраз зробили операцію. Я сказав: якщо я “вичухаюся”, то піду працювати, а якщо ні – то вже ні”.
Нині Микола Іванович зізнається, що як інженер, дуже зацікавився можливістю попрацювати зі старовинним механізмом. Більше 30 років свого життя він віддав роботі на Механічному заводі, тож на пенсії знайшов у старому годиннику розраду. “Сам я родом з Тереблі Тячівського району. За освітою – інженер по автоматизованим електроприводам, закінчив Львівський політехнічний інститут. В Ужгороді проживаю з 1963 року, працював на Мехзаводі, а зараз поєдную роботу електриком в краєзнавчому музеї і доглядаю за церковним баштовим годинником.
Спершу приходив до собору щодня, аби вручну завести годинник, та потім задумався над тим, аби зробити його роботу автоматичною. Я вже людина немолода, а гирі важать чимало. Накручувати їх – справа непроста, тому я вирішив зробити так, аби цей годинник сам себе заводив. Це не означає, що я знищив його ідентичність, він і досі на 99% оригінальний. Його можна обслуговувати вручну, в автоматичному та напівавтоматичному режимі. Кожну годину точний час відбиває дзвін Іван. Він знаходиться прямо над нами. Чверть години відбиває дзвін менший, його розташували в сусідній вежі”.
У цей час механізм годинника якраз перестрибнув на позначку “5” і дзвін просто над нашими головами почав оглушливо відбивати п'ять разів. Аби завести годинник, Микола Іванович щось підкрутив, щось підправив, щось змастив, а далі просто натиснув кнопку. Автоматика почала піднімати 3 гирі аж до самого верху й зупинилася. Всю наступну добу ці гирі будуть повільно опускатися донизу, прокручуючи механізм годинника.
Микола Іванович зізнається: людина він не надто віруюча. Однак це, на його думку, не є обов'язковим для того, аби доглядати за церковним годинником. “Я люблю працювати з механізмами, особливо ж і з такими старовинними, від яких віє історією. Свою роботу не вважаю особливою, але для мене вона важлива. Я живу неподалік собору, то іноді навіть вночі прокидаюся, аби послухати, чи відбиває він час, чи не зупинився бува.
Зараз же я шукаю людину, котрій зможу передати догляд за механізмом. Для цього зібрав усі відомості про нього у спеціальний зошит, детально описав, як заводити годинник і зберігати його подальше життя. Сподіваюся, достойна людина знайдеться. Бо такий скарб, як цей, потрібно оберігати для історії та нащадків”.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
